Международный теоретический и общественно-политический журнал "Марксизм и современность" Официальный сайт

  
Главная | Каталог статей | Регистрация | Вход Официальный сайт.

 Международный теоретический
и общественно-политический
журнал
СКУ

Зарегистринрован
в Госкомпечати Украины 30.11.1994,
регистрационное
свидетельство КВ № 1089

                  

Пролетарии всех стран, соединяйтесь!



Вы вошли как Гость | Группа "Гости" | RSS
Меню сайта
Рубрики журнала
Номера журналов
Наш опрос
Ваше отношение к марксизму
Всего ответов: 468
Объявления
[02.09.2015][Информация]
Вышел из печати новый номер 1-2 (53-54) журнала "Марксизм и современность" за 2014-2015 гг (0)
[09.06.2013][Информация]
Восстание – есть правда! (1)
[03.06.2012][Информация]
В архив сайта загружены все недостающие номера журнала. (0)
[27.03.2012][Информация]
Прошла акция солидарности с рабочими Казахстана (0)
[27.03.2012][Информация]
Печальна весть: ушел из жизни Владимир Глебович Кузьмин. (2)
[04.03.2012][Информация]
встреча комсомольских организаций бывших социалистических стран (0)
Наш видеолекторий

 




 


Темы

Социальная философия

Революция и контрреволюция

Наша история

Вопросы экономики социализма.

Оппортунизм

Религия

Есть обновления

Главная » Статьи » Номера журналов. » № 1-2 2006 (35-36)

Про відповідність історичній дійсності деяких новітніх течій у зображенні Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Р.Г. Симоненко (3))

Про відповідність історичній дійсності деяких новітніх течій у зображенні Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.  (3)

Р.Г. Симоненко

часть 1, часть 2.

Друге. В 1943 р. я знову звернувся до фюрера в письмовій формі з пропозицією подібного миру... це було після падіння Італії. В той час фюрер був готовий до такого рішення... і сказав, що остаточну відповідь дасть наступного дня. Однак назавтра я не отримав від нього ні повноважень, ні схвалення. Думаю, фюрер, імовірно, вважав, що заповнити безодню між націонал-соціалізмом і комунізмом неможливо...» [45].

Щодо припущень стосовно поїздки до Москви, то навіть відомий своїм низьким IQ [1] Й. Ріббентроп був не таким нерозважливим, щоб наодинці їхати до Москви, вулицями якої проводили під конвоєм полонених німецьких солдатів. Він збирався залучити до цього Шелленберга. Те, що розповідає останній про плани „Drang nach Moskau» у 1944 р., свідчить не тільки про недолугість німецької верхівки, а й про ступінь критики джерел, який виявляють автори розглядуваної книги. Перед тим як відвідати Ріббентропа, Шеллленберг заїхав до свого патрона Гіммлера. Той, пише Шелленберг, «повідомив мене в загальних рисах, що Ріббентроп збирається обговорити зі мною питанння про замах на Сталіна. Йому самому, сказав Гіммлер, дуже нелегко віддавати такий наказ... Те, що Гіммлер все ж погодився влаштувати замах на Сталіна, свідчило, наскільки песимістично він дивився тепер на наше військове становище.

Коли я прибув у Фушль (Австрія), Ріббентроп спочатку завів розмову про США, про можливість повторного (втретє – Авт.) обрання Рузвельта на посаду президента та про інші речі. Я вже зібрався відкланятися, як раптом Ріббентроп змінив тон і з серйозним виразом на обличчі попросив мене затриматися. Йому потрібно, сказав він, обговорити зі мною одну важливу справу, в яку не посвячений ніхто, крім Гітлера, Гіммлера та Бормана. Він ретельно ознайомився з моєю інформацією про Росію і вважає, що для нас немає більш небезпечного ворога, ніж Ради. Сам Сталін набагато перевищує Рузвельта й Черчілля за своїми військовими і державними здібностями, він єдиний, хто заслуговує на повагу. Але все це змушує нас розглядати його як найнебезпечнішого противника, якого необхідно усунути. Без нього російський народ не зможе продовжувати війну. Ріббентроп повідомив, що він уже мав бесіду з Гітлером на цю тему і заявив йому, що готовий пожертвувати в разі необхідності власним життям, щоб здійснити цей план і, тим самим, врятувати Німеччину. І Ріббентроп почав викладати цей план. Необхідно спробувати, сказав він, залучити Сталіна до участі в переговорах, щоб у зручний момент застрелити його. Щоправда Гітлер зауважив, сказав Ріббентроп, що провидіння відплатить за це, але все ж поцікавився, хто б міг взятись за здійснення цього плану або кого можна було б намітити хоча б у супроводжуючі. Тут Ріббентроп уставився на мене своїм нерухомим поглядом і сказав: „Я назвав ваше ім'я». Після цього, додав він, Гітлер доручив йому ще раз як належить обговорити цю справу зі мною...

Гадаю, що моє обличчя під час цього монологу не дихало інтелектом, оскільки план здався мені більш ніж сумбурним. Але хоч якусь відповідь дати було необхідно. Однак не встиг я розкрити рота, як Ріббентроп сказав, що продумав практичне здійснення плану до щонайменших деталей». Знаючи про надзвичайну пильність радянської охорони, він розумів, що пронести на зустріч зі Сталіним пістолет або ручну гранату навряд чи вдасться. Але він знав, що у відділі Шелленберга розроблено модель авторучки, у корпус якої вмонтовано револьверний ствол». Отже, Ріббентроп вважав свій план здійсненим – «аби тільки рука не здригнулася».

«Говорячи, – продовжує Шелленберг, – він запалився до самозабуття, і став схожим на підлітка, котрий начитався «індіанських» романів про походження Віннету. Але відповідати йому потрібно було, лише ретельно зважуючи кожне слово, адже він про все доповів би Гітлеру. Я сказав, що хоча план видається мені здійснимим з технічного боку, але головна проблема полягає в тому, як взагалі усадовити Сталіна за стіл переговорів» [46]. Шелленберг всіляко намагався уникнути участі в запланованій авантюрі, посилаючись на свої попередні невдачі у справах із шведами в Стокгольмі [47].

Неспроможними виглядають і спроби створити враження ніби переговори з німцями у Швеції вели О.М. Коллонтай та радянський дипломат О. Олександров. Останній, тоді початківець, розповідає про подвійну політику Стокгольма: «Війна робила свою справу, відбиваючись і на радянсько-шведських відносинах. Особливо це стало помітним після розгрому гітлерівців під Сталінградом... а вже після перемоги на Курській дузі і поготів». Тоді серед шведських політиків неодноразово миготіла думка про те, що правлячі кола Швеції почали непокоїться, що СРСР за підтримки своїх союзників по коаліції вимагатиме від Стокгольма вступу у війну проти Німеччини» [48].

Становище різко змінилося після Сталінграда, розповідає і Маннергейм. Уже З лютого повідомляє він, «на другий день після того, як німці здалися в полон у Сталінграді, в Ставку прибули президент Рюті, прем'єр Рангелл, а також міністри Вальден і Таннер, щоби дізнатись про мою точку зору на загальну ситуацію. В процесі бесіди ми дійшли єдиної думки, що велика війна підійшла до вирішального поворотного моменту і що Фінляндії за першої слушної нагоди необхідно спробувати знайти спосіб вийти з війни» [49]. Звичайно, у зв'язку з останніми обставинами йшлося про майбутнє Фінляндії. Сюди, в Гельсінкі, а не в Москву і прибув у 1944 р. Ріббентроп. Його візит був пов'язаний зі спробами вплинути на свого давнього союзника і не допустити його виходу з війни, про що вели переговори О.М. Коллонтай та її співробітники. Майбутнє ж України, точніше її визволення від німецько-фашистських загарбників, не потребувало якогось «контексту» вигадуваних у відповідному підрозділі «радянсько-німецьких контактів», її успішно визволяла переможна Червона Армія, завершивши цю справу 60 років тому – восени 1944 р.

 Про зовнішньополітичні орієнтації українських неурядових кіл

Автори тому «Україна в Другій світовій війні» уникають навіть згадки про діяльне обговорення представниками націоналістичного табору майбутнього України з німецькими й польськими чинниками з перших днів Великої Вітчизняної війни. Документи щодо цього зосереджені в меморандумі «Українське питання», складеному 15 листопада 1941 р. генералом Ст. Ровецьким («Гротом»). Майбутній командуючий АК активно зайнявся цим після того, як німці розігнали 30 липня 1941 р. «Крайове управління» у Львові, очолюване Я. Стецьком. Природно, що організатори польського опору зацікавилися, чи змінилося ставлення відомих діячів ОУН до співробітництва з окупантами після виразної протидії німецької верхівки до будь-яких ознак, бодай лояльної до них «української державності».

В датованому 19 серпня першому додатку викладено зміст досить довгої бесіди з недавнім міністром в «уряді Стецька» В. Горбовим. Ровецький – «Грот» розповідав: «Я запитав його, чи через усі ці факти, які свідчать про негативне ставлення німців до української справи, українці мають намір переглянути своє ставлення до німців. На це отримав повторену кілька разів і з притиском відповідь, що українське суспільство (йдеться про ОУН та його прибічників – Авт.) надалі буде послідовно підтримувати німців і дотримуватися німецької орієнтації, навіть в разі, чого не можна виключити, якщо після загарбання України совєцької настануть серйозні репресії та переслідування українського незалежницького руху. Якби я навіть, засвідчив Горбовий, опинився в Дахау, то і там захищатиму справу союзу України з німцями» [50].

У повідомленні Ровецького – «Грота», датованому 18 жовтня, йшлося про перебування у Варшаві Б. Левицького, як пише генерал, «офіційного представника ОУН для ведення розмов з представниками польських незалежницьких організацій». Розповідь Ровецького викликає запитання, обумовлені самим змістом бесід, які точилися у Варшаві. «Левицький, – зазначено в повідомленні, – висловив бажання серйозних розмов, які призвели б до узгодження певних моментів спільної політики щодо німців». Кожна з фракцій ОУН (і бандерівська, і мельниківська) воліла врегулювати ці відносини сама і проти поляків також. Те, що Б. Левицький виступав, скоріше від себе, а не як офіційний представник ОУН, підтверджувала і його наступна заява: «Нас турбує, – говорив він, – що офіційні українські чинники (знову йдеться про ОУН) на 100 відсотків пристали до німецької концепції, між тим ми розуміємо, що нова Європа створюватиметься за англійськими, а не за німецькими рецептами» [51].

Можливо лише коротко констатувати, що в прагнення Б. Левицького могла входити певною мірою спроба реанімувати англійські плани організації повстання в Західній Україні після визволення її Червоною Армією у вересні 1939 р. З такими планами виступив у жовтні того ж року відомий англійський дипломат Р. Ліпер, який займався «українським питанням», починаючи з 1917 р., та вони детально обговорювалися за участю відомого британського розвідника М. Хенкі з початку 1940 р. [52]. Автор пропонованої статті частково використав матеріали про ці плани, що зберігаються а британському Public Record Office та вроцлавському «Ossolineum», у передмові до виданої в Україні відомої монографії польського проф. Т. Валіхновського [53].

На нашу думку, заслуговує на увагу і додаток, присвячений позиції С. Скрипника (майбутнього єпископа Мстислава). У повідомленні від першого жовтня 1941 р. розповідається про поїздку Скрипника до Берліна та її наслідки. Він розповів про них у м. Рівне «колишньому депутату» Шишко-Богушу. Скрипник «сам шукав зустрічі з інформатором», повідомивши його, «що не дістав від німців жодних декларацій» (обіцянок – Авт). Після цього Скрипник «показав йому текст своєї промови у Волинській народній раді, яка ні в чому не суперечить зобов'язанням громадянина Річі Посполитої (w niczym nie koliduje z obowiazkami obywatela Rzeczypospolitej)» [54].

Отже, на початку Великої Вітчизняної війни різні тоді угруповання українських націоналістичних сил не тільки не протидіяли німецько-фашистському агресору, а й продовжували орієнтуватися на його всебічну підтримку. Разом з тим вони не відкидали й включення в орбіту зовнішньої політики інших країн, які заперечували і можливість державності українського народу, і реальність закріплення його возз'єднання в єдиній Україні.

 Контрреволюційна російська еміграція продовжує цікавитись українськими землями

Помилкою було б забути, а неправильним не згадати, бодай коротко, що на українські землі, крім зазначених вище, з одного боку, нових урядових сил, а з другого, – тих, котрі століттями виступали за «рівновагу» в Європі, не поглядали й ті, що, здавалося, канули в небуття. Українські землі продовжували лишатися в полі зору старої російської еміграції, яка отаборилася за кордонами СРСР. Про це свідчить листування між колишніми дипломатичними представниками царської Росії Є.В. Сабліним, який залишився в Лондоні, та його колегою В.О. Маклаковим, котрий перебував у Парижі. Перший в усьому співчував Н. Чемберлену, другий солідаризувався з ним. Їхня спільна позиція ґрунтувалася на сподіваннях неминучого загального збройного походу проти СРСР. Саблін у листах до Маклакова буквально захлинається від панегіриків на адресу британського прем'єр-міністра та його співробітництва з Гітлером, всіляко вихваляє Мюнхен. Показово, однак, що він хіба що одного разу згадує про Черчілля, доводячи, що у того немає жодних шансів очолити уряд. Головним об'єктом його критики серед урядовців є А. Іден (його позиція презирливо йменується «іденізмом»), інформативним джерелом – білогвардійські газети, а серед англійських – «Таймс».

У розпал чехословацької кризи, 23 жовтня 1938 р., в листуванні емігрантських представників вперше опосередковано з'являється тема українських земель. «Таймс», – пише Саблін до Парижа – повів посилену кампанію за зближення з Німеччиною. На Росію махнули рукою... Чи дозволить Англія, як Ви пишете, розпоряджатися Росією – це питання надзвичайно складне. Якщо Німеччина справді виявить прагнення в бік півдня Росії, Англія навряд чи зможе залишитися байдужою до такої експансії...»

18 листопада, повідомляючи про вихід книги якогось К. Брукса «Нова програма дій для Великобританії. Геть від іденізму.Чи може Чемберлен врятувати Великобританію», Саблін пише: «Критикуючи політику Ідена, Брукс рекомендує Англії, крім поступок Італії та Японії, «надати Німеччині повний вихід на Чорне море»... І необхідність потім тіснішого союзу між чотирма державами, які поділять між собою сфери впливу (в Росії), посилено ним підкреслюється». Саблін непокоївся тим, що новоявлений геополітик на сторінках «Таймс» висловлював і думки, що безпосередньо стосувалися «українського питання» і проти яких найпопулярніший орган англійської преси не заперечував. Звідси його доволі емоційна пропозиція: «Наскільки корисніше було б для всіх нас, особливо, звичайно для інтересів російських, якби замість свари з Мілюковим, всі ці «національно-мислячі» співвітчизники склали, наприклад, що-небудь вартісне і пояснили західній громадській думці наш погляд на українське питання, звичайно не у великоруському шовіністичному дусі, а я би сказав – в імперських тонах... А воювати з Мілюковим і громити євреїв – від цього нікому жодної користі не буде» [55]. У роки війни щось «у імперських тонах» намагався зробити запроданець Власов.

 Б) У пошуках джерел і носіїв перемоги чи суцільного негативу?

Вигадки щодо уявних керівників боротьби проти окупації України старанно відшукуються й всіма засобами популяризуються. Ось один із численних прикладів. З якою метою «професійному історику» збирати негативні характеристики на адресу діячів, які стояли біля витоків української дипломатії? Перший нарком закордонних справ УРСР О.Є. Корнійчук у роки війни, який спочатку характеризується як «відомий український драматург і суспільний діяч», «видатний українець» та політичний діяч, авторитет якого зростав і який «набув не лише певного дипломатичного досвіду», а й відіграв велику роль у становленні українського дипломатичного відомства» (С. 251–255), через дві сторінки таврується вже як «ортодоксальний пристосуванець»(С. 258). Автор розділу не лише обирає для характеристики відомого політичного діяча й дипломата світового рівня Д.З. Мануїльського, який здобув міжнародне визнання, кинуті у гострій фракційній боротьбі далеких 20-х рр. образливі слова Троцького, не тільки додає до них репліку, за словами автора, «жартома» кинуту Сталіним (С. 258), а й «захищаючи» Д.З. Мануїльського від нападок М. Джіласа, заперечує визнання навіть емігрантів, які відзначають у своїх працях «еру Мануїльського в ООН», «золотий вік української радянської дипломатії» тощо. (С. 263-264).

Прикро, що в 4-му томі практично не знайдеш помітного керівника-українського, а тим паче – союзного рівня, котрий виступав за відсіч фашистському агресору, на чию адресу не було б вилито більше або менше бруду.

 Про орден Богдана Хмельницького

Звернемо увагу на трактування 4-го тому щодо заснування, як твердить автор, «української» військової нагороди» – ордену Богдана Хмельницького.

Ініціатором його заснування 29 серпня 1943 р. виступив Олександр Петрович Довженко. До речі, в його Щоденнику не йдеться про «український» орден (С. 221) – і це важливо, – адже Велику Вітчизняну війну спільно вели всі народи тодішнього СРСР і всіх нагороджували союзними орденами й медалями. Трохи нижче ми побачимо, для чого автору цього розділу 4-го тому потрібно було починати розповідь про орден Богдана Хмельницького з цього підтасування. Зазначимо, що ініціативу О.П. Довженка одразу підтримав М.С. Хрущов. Не забарилася й принципова згода Сталіна. Зауважте оперативність, з якою це відбулося. Адже вже 2 вересня 1943 р., читаємо в книзі, «М. Хрущов дав вказівку заступнику голови Верховної Ради (Заступнику Голови Ради міністрів – Авт.) М. Бажану підготувати для затвердження макети та описи нового ордена, а також положення». До цього підійшли з великою любов'ю та гордістю. 10 жовтня 1943 р. всі питання щодо ордена було вирішено.

Не будемо зупинятися на всій жовчі, яку розлито в 4-му томі навколо ордена, в якому увічнено пам'ять про Великого Гетьмана та гордість за героїчну історію України. Наведемо лише останні пасажі про цей славний орден, в яких злість до учасників Великої Вітчизняної війни і окрема неповага до радянських партизанів перемішана із звичайнісіньким невіглаством. «Втім не все сталося, як гадалося, – просторікує «професійний історик». – Через цілу низку причин цьому ордену не судилося стати в Червоній армії таким популярним, якими (на відміну від екзотичного /???/ «українського» були «російські» полководницькі ордени. Не останню роль у приниженні статусу ордена Богдана Хмельницького відіграло й те, що ним за статутом мали нагороджуватись партизани» (С. 203-204). Не беремося судити, чому автор з такою зневагою ставиться до радянських партизанів. Відзначимо його звичайнісіньку некомпетентність у справах, про які йому було доручено писати: вищим полководницьким «російським» орденом Суворова нагороджено й організаторів партизанського руху на Україні – С.А. Ковпака (ІІ ступеня), О.Ф. Федорова (1-го ступеня). Не так давно про це знали і цим пишалися українські школярі.

З другого боку, всі запроваджені в період Великої Вітчизняної війни полководницькі ордени – Суворова, Кутузова та Богдана Хмельницького – мали три ступені. За їх статутом, І ступенем цих орденів нагороджувалися «командуючі фронтами й арміями, їх заступники і начальники штабів...», отже – найвищі воєначальники. Втім за статутом ордени Суворова одержували ще й «начальники оперативних управлінь і оперативних відділів та начальники родів військ... фронтів і армій». У свою чергу нагородження орденом Богдана Хмельницького І ступеня поширювалося на командуючих флотами, флотиліями та начальників відповідних оперативних управлінь і родів військ [56].

Тепер про «популярність» полководницьких орденів. Спочатку зауважимо, на наш погляд, некоректність і, м'яко кажучи, канцеляризм цього терміну щодо державних відзначень на фронтах і в тилу ворога, де ллється людська кров. Порадимо «професійному історику» звернути увагу на інше – близькість статутних положень ордена Богдана Хмельницького настроям визволителів рідних земель від окупантів. Ось лише окремі з них, які, до речі, стосувалися бойових дій партизанів у тилу ворога. З положень про нагородження орденом Богдана Хмельницького І ступеня: «За проведення з'єднанням партизанських загонів операцію, результатом якої було розгромлено штаб військ противника, захоплено його військову базу, знищено великі транспорти з живою силою й технікою противника, а також за вмілу, проведену спільно з частинами Червоної Армії бойову операцію, результатом якої стало звільнення знаної частини радянської території від ворога».

Орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня нагороджувалися, зокрема, «за вміло організовану й успішно проведену партизанським загоном операцію, в результаті якої було розгромлено опорний пункт противника, знищено ворожий гарнізон, звільнено гнаних на німецьку каторгу радянських громадян, зруйновано комунікації та лінії зв'язку, знищено транспорти противника».

Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня нагороджувалися «рядовий, сержантський, старшинський та офіцерський склад до командира батальйону включно, командири партизанських підрозділів і партизани». Зокрема, «за сміливість і винахідливість, проявлені командирами партизанського загону, які забезпечили успішне проведення бойової операції, заподіяння противнику важких втрат і зрив його військових заходів.

За особисту ініціативу, мужність і наполегливість, виявлені при виконанні бойового завдання, що сприяло успіху операції, яку проводив підрозділ або партизанський загін» [57].

Від вигадок, якими рясніє IV том, зокрема про окремі «український» та «російські» ордени, так само, як і про «приниження статусу ордена Богдана Хмельницького», в час, коли, як співається в пісні, «А только нам нужна одна победа, одна на всех», тхне чимсь дуже недобрим.

 Як відзначатимемо 60-річчя Великої Перемоги народів над фашизмом?

Ця, на наш погляд, обурлива спроба протаскується, що особливо неприйнятне, напередодні спільного – згідно з домовленістю між Президентами колишніх Радянських республік – відзначення 60-річчя Вікопомної перемоги народів колишнього СРСР, 60-річчя Великої Перемоги. Натомість здійснена у 4-му томі «Політичної історії України XX століття» спроба має на меті довести, ніби український народ не віддавав усі свої сили боротьбі з гітлеризмом, а отже, не був від першого й до останнього дня непримиренним противником гітлерівських загарбників, а займав щось схоже на проміжну позицію між гітлерівським фашизмом та волелюбними народами, що склали антигітлерівську коаліцію та розгромили фашизм. Це особливо неприпустимо в час, коли вся Європа урочисто святкує перемогу над фашизмом

Не можна не зважати на те, що трактовки IV тому не можуть не зачепити наші почуття, почуття наших побратимів по війні з країн СНД, всіх тих, з ким ми разом перемогли фашизм.

Ми зупинилися лише на окремих неприйнятних як для учасників Великої Вітчизняної війни, так і для істориків, і для широкої української громадськості, фальсифікаціях, вміщених у 4-му томі «Політичної історій України XX століття», близьких до ревеляцій в дусі горезвісного Різуна (Суворова) ще й тому, що вони пов'язані з бажанням натягнути на цей сфальсифікований копил подальші наукові праці з історії України, її героїчного народу, її міст і сіл. Наводити більше свідомих недоречностей, якими сповнений IV том праці, мабуть, немає сенсу.

Не забути про незабутнє: про внесок Академії наук у перемогу, про славнозвісний «шов Патона»

І останнє зауваження. На наш погляд, принципове. Автор розділу приділяє певну увагу (про її напрямок зараз не говоритимемо) діяльності гуманітарних Інститутів Академії наук УРСР, евакуйованих до Уфи. Але ж на перемогу і визволення України багато й плідно працювали й інші Інститути нашої рідної Академії. На стор. 226 автор нарешті написав про переваги радянської воєнної економіки: «У 1944 р. відчутно проявилася перемога Радянського Союзу над Німеччиною і в економічній сфері [58]. В той час як радянська військова промисловість нарощувала свою потужність, видаючи фронту все більше танків, гармат та літаків, німецька промисловість помітно відставала, внаслідок чого вермахт почав відчувати нестачу військової техніки. СРСР у 1944 р. випередив фашистську Німеччину не тільки за кількістю військової техніки, а й у багатьох випадках за її якісними показниками».

Де, як не тут слід було, на наше переконання, згадати про величезний внесок колективу славетного Інституту електрозварювання АН УРСР, який керуючись ідеями та відкриттями вченого світової слави Євгена Оскаровича Патона, вніс неоціненний вклад у створення радянського танкобудівництва, винайшовши знаменитий «патонівський шов», робота над яким, свідчив Євген Оскарович, активно велася ще у 1940 р. і який був великим практичним внеском радянської науки у перемогу над фашистською Німеччиною. Проте автори IV тому примудрилися пройти й повз цей героїчний подвиг учених Радянської України та її Академії наук. Не можна й сьогодні без глибокого хвилювання читати щирі, від усього серця написані листи Є.О. Патона з Нижнього Тагіла в грудні 1943 р., в яких академік пояснював свій шлях до партії та просив прийняти його до лав ВКП(б) [59].

Про що, крім безвідповідальності й цілковитої відсутності почуттів гордощі й патріотизму за велику й поважну, справді могутню наукову установу – Національну Академію наук України, в якій тобі надано честь працювати, та ще й видавати праці під грифом одного з її Інститутів, може свідчити наведений приклад? Питання, здається, риторичне.

Кількість зауважень, щодо упущень і перекручень, яких припустилися автори книги «Україна у Другій світовій війні» можна було б набагато розширити. Але не це є нашою метою. Завдання полягає в тому, щоб на підставі зробленого учасниками конференції та широкої творчої наукової дискусії створити працю, гідну внеску українського народу в розгром фашистської Німеччини.

 Вікопомна перемога українського народу

Що це вкрай необхідно, засвідчують хоча б коротко оглянуті деякі новітні тенденції зображення Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. Вкрай заполітизовані, вони не дають відповіді на, здавалось би, прості запитання, які не можна обійти: хто переміг у найстрашнішій в історії людства війні, яку воно змушене було вести проти фашистської Німеччини та її сателітів? Які фактори забезпечили перемогу над ворогом, що міг оволодіти практично всією Європою? Яким був внесок у цю вікопомну перемогу українського народу? Хто виступав його союзником, допомігши йому вижити й стати сильнішим? Як поставилося керівництво великих держав антигітлерівської коаліції до історичних прагнень українського народу до возз'єднання? Чому ці корінні питання піддаються міфологізації й перегляду в час, коли над світом нависла загроза міжнародного тероризму?

Та поки буде створено справді об'єктивне наукове дослідження, яке на підставі всього комплексу документів відповість на ці, так потрібні українському суспільству питання, дозвольте закінчити виступ загальною характеристикою Великої Вітчизняної війни 1941–1945 та її історичного значення для України, що належить так високо оцінюваному на словах авторами деяких псевдонаукових і зовсім не «новітніх» течій, та, поза будь-яким сумнівом, щиро й сердечне шанованому всіма нами Олександру Петровичу Довженку. Це запис у щоденнику, датований 8 квітня 1944 р., коли завершувалося повне очищення українських земель від німецько-фашистських окупантів. «Якою б не була страхітливо руйнівна війна, яким би грізним ураганом не пройшлась вона по Україні, її величезне позитивне значення для історії українського народу безперечне. В цій пожежі, хаосі й крові злились воєдино всі українські землі. І якою б не була, очевидно, на початку їхня доля тяжкою і трудною, в кінцевому результаті український народ робить рішучий і неминучий крок вперед. До речі, об'єднання – кінець національному дрібному, другорядне кон'юнктурному... Очевидно, його підставою була розірваність земель і різнобожжя» [60].

Література

1 Україна у Другій світовій війні (1939-1945) // Політична історія України. XX століття. У шести томах. Т. ІV, К., 2003. – С.8.

2 Довженко Олександр. Україна в огні. Щоденник. – К., 1990 – С. 122.

3 Там само. – С. 133.

4 Там само. – С. 139.

5 Там само. – С. 138.

6 Там само. – С.139.

7 Україна у Другій світовій війні. – С. 7.

8 Див.: «Урядовий кур'єр», 20 листопада 2004 р.

9 Україна у другій світовій війні. – С. 24.

10 Черчипль.У. Мировой кризис. Автобиография. Речи. – М., 2003. – С. 584.

11 Там само. – С. 593-594.

12 Там само. – С. 585.

13 Див., наприклад: Внешняя политика Чехословакии. 1918–1919. – М.,1959. – С. 526–531; Крап В. Дни, которые потрясли Чехословакию. – М., 1980. – С. 40–46.

Втім існують дані про те, що Е. Бенеш в останні дні свого президентства, у вересні 1939 р., здійснив практичні кроки, спрямовані на допомогу республіканському уряду Іспанії у вигнанні, а також, прибувши до США, «виступав як посередник між Рузвельтом і радянським керівництвом», а, переїхавши до Англії, санкціонував співробітництво радянської та чехословацької розвідок. (Судоплатов П. Разные дни тайной войны и дипломатии. 1941 год. – М., 2001. – С. 74). Але й ці дані, так би мовити, з іншого боку, також спростовують наведені авторами розглядуваної книги заяви Е. Бенеша.

14 Черчілль має на увазі зокрема виголошену М. Литвиновим у найгостріший період чехословацької кризи, 21 вересня 1938 р., на пленарному засіданні Ліги націй промову. Назвавши попередні об'єкти агресії нарком заявив: «Сьогодні п'ята держава – Чехословаччина – зазнає втручання у внутрішні справи з боку сусідньої держави і перебуває під загрозою гучно проголошеної агресії. Один із старіших, культурніших, працелюбних народів, здобувши після багатовікового гноблення власну державну самостійність, не сьогодні-завтра може бути вимушеним зі зброєю в руках відстоювати цю самостійність. Я переконаний, що симпатії, якщо й не всіх урядів, то всіх народів, представлених на пленумі, тягнуться до чехословацького народу в грізний час його випробувань... що всі наші помисли настільки привернуті до подій, що відбуваються в Чехословаччині та навколо неї, що ми, делегати, з трудом можемо приділяти порядку денному пленуму, в якому відсутнє чехословацьке питання», (Документы Внешней политики СССР / Далі ДВП). – Т. XXI. – С. 501-509.

15 Черчилль У. Вторая мировая война. -Том І. – М., 1955. – С. 97–98.

16 Див.: Черчилль У. Вторая мировая война. – Книга первая, тома 1-2. – М., 1991. – С. 61-63.

17 Там само. – С. 12.

18Де Гопль Ш. Военные мемуары. – Том І. – М., 1957. – С. 55-56.

19 Камінський Є., Дашкевич А. Політика США щодо України. – К,, 1998. – С. 201.

2»Цит. за: Кертман Л.Е. Джозеф Чемберлен и сыновья. – М., 1990. – С. 506-507.

21 Цит за: Яковлев Н.Н. Франклин Рузвельт – человек и политик. – М, 1965. – С. 300.

22 Цит. за: Громико А., Кокошин А. Братья Кеннеди. – М., 1985. – С. 14.

23 Див.: Трухановский В.Г. Уинстон Черчилль. Политическая биография. – М., 1968. – С. 266.

24 Шмидт П. Переводчик Гитлера. – Смоленск, 2001. – С. 103.

25 Там само. – С. 155.

26 Там само.

27 Петерс Й.А. СССР, Чехословакия и европейская политика накануне Мюнхена, – К., 1971. – С, 146. Див. Також: ДВП. – Т. XXI. – С. 513-514.

28 Щодо цього варто продивитися, хоча б промови У. Черчілля.

29 Шмидт П. Назв. праця.- С. 164-166.

30 Дірксен Г. Москва, Токио, Лондон. – М., 2001. – С. 311-312.

31 Там само.- С. 257.

32 Документи по истории мюнхенского сговора. 1937-1939. – М., 1979. – С. 228-230.

33 Щоправда, як повідомляв Александровський, приймаючи безпосередньо після нього К. Готтвальда, «Бенеш ухилився від відповіді, чи вирішив уряд відхилити англо-французьку пропозицію, але кілька разів повторив, що він захищатиметься від безпосереднього нападу... капітуляція виключена». ДВП. – Т. XXI. – С. 499-500.

34 ДВП. – Т. XXI. – С. 498-499.

35 Политбюро ЦК РКП(б) – ВКП(б) и Європа. Решения «особой папки». 1923–1939. – М., 2001. – С. 363.

36 Положення про значення цієї найважливішої тоді міжнародній проблеми наведено вище у посиланні № 14 даного тексту. Текст виступу М.М. Литвинова. Див.: ДВП. – Т. XXI. – С. 501–509.

37 Там само. – С. 517-520.

38 Там само. – С. 202.

39 Див. зокрема: Dokumenty I materially do histori stosunkow polsko-radzieckich. – Тоm VI, Warszawa, 1937. – S. 399,403 -405, 409 -411, еtс.

40 Цит. за: Восточная Европа между Гитлером и Сталиным. 1939-1941. – М., 1999. – С. 101.

41 Там само.- С. 105.

42 Документы по истории мюнхенского сговора. – С. 331.

43Советско-румынские отношения. Том II. 1935-1941. – М., 2000. – С. 89, 183, 190-197.

44 Достоевский Ф.М. Собрание починений. – Том пятый. Преступление и наказание. – М., 1957. – С. 471.

45 3 стенограми допита Йоахима фон Ріббентропа в Міжнародному військовому трибуналі в Нюрнберзі // Риббентроп И. Мемуары нацистского дипломата. – Смоленск, 1998. – С. 360.

46 Шелленберг В. Мемуары. – М., 1991. – С. 305-306.

47 Ось що пише про це гітлерівський розвідник: «Через свого співробітника... я спробував встановити в Стокгольмі контакти з Росією... Тим самим я прагнув здійснити тиск на західних союзників, поширюючи інформацію про такі переговори з допомогою третьої сторони. Але мої спроби не дали результатів, тому що Сталін, який явно не довіряв нам... різко змінив курс. Могло бути й так (це найбільш імовірно – Авт.) – мав намір провести всього лише тактичний маневр, щоб зі своєї сторони здійснити тиск на західних союзників» (Там само. – С. 306).

48 Александров-Агентов А.М. От Коллонтай до Горбачева, – М, 1994. – С. 32.

Додамо, що одразу ж після нападу Німеччини на СРСР Англія висловила різкий протест Хельсинки, а 6 грудня 1941 р. оголосила війну Фінляндії. Натомість Гітлер спеціально відвідав у червні 1942 р. Фінляндії, щоб особисто поздоровити Маннергейма з роковинами народження. Та як визнає останній: «Для Німеччини новий 1943 р. почався зловісне». Маннергейм К.Г. Мемуары – М., 1999. – С. 389, 430-431.

49 Там само. – С. 439-440.

50 Siwicki M. Dzieje konfliktow polsko-ukrainskich. – Тоm drugi. Warszawa, 1992. – S. 40.

51 Там само. – С. 42. Додамо до цього, що Б. Левицький офіційно з ОУН пов'язаний не був. У 1943-1945 рр. він виступив членом-засновником Української народно-демократичної партії, після – Української радикально-демократичної партії та співредактором її головного органу мюнхенської газети «Вперед».

52 Див.: Anglo-American Perspectives on the Ukrainian Question. – Кіngston. 1987. P. 64–65, 70–74 тощо.

53 Валихновский Т. У истоков борьбы с реакционным подпольем в Польше. 1944-1948. – К., 1984. – С. 31-34.

54 Siwicki M. – Т. ІІ. – S. 42-43.

55 Чему свидетелями мы были... Переписка бывших царских дипломатов, 1934-1940. Сборник документов. – Книга вторая. – М., 1998. – С. 144, 164. Невдоволення лібералом П. Мілюковим, відомим своєю полемікою з великодержавником П. Струве ще на початку XX століття, виявляли послідовники останнього. Згадуючи ці свої виступи Мілюков писав пізніше: «Як би першій революції 1905–1906 рр. вдалося створити російську свободу, то взаємини національностей у визволеній(?) Росії, мабуть, були б побудовані на засадах автономії, національній і територіальній. «Национальный вопрос» (Б. м., 1925. – С. 56–57).

56Див.: Государственные награды СССР. – К., 1987. – С. 57, 65, 73, 74.

58 Там само.- С. 74-76.

58 До речі, в книзі не знайти ані слова про героїчну, великого оборонного значення працю евакуйованих з України промислових підприємств в радянському тилу – на Уралі, в Сибіру та інших регіонах Радянського Союзу. Не згадується тут і діяльність українських університетів та інститутів, які в роки Вітчизняної війни в тилу готували кадри високої кваліфікації, які потім відновлювали Україну, про збереження великого потенціалу професорсько-викладацького складу вищих учбових закладів.

59 Вперше повністю надруковані: «Известия ЦК КПСС», 1991, № 5. – С. 208-210, 212.

60 Довженко О. Україна в огні. – С. 259–260.



[1] ІпіеІІесtиаІ qиаlіtу (інтелектуальним рівнем)

Категория: № 1-2 2006 (35-36) | Добавил: Редактор (11.03.2006) | Автор: Р.Г. Симоненко
Просмотров: 430
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Поиск по сайту
Наши товарищи

 


Ваши пожелания
200
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Корзина
Ваша корзина пуста
Категории раздела
№ 1 (1995) [18]
№ 2 1995 [15]
№ 3 1995 [4]
№ 4 1995 [0]
№ 1-2 2001 (18-19) [0]
№ 3-4 2001 (20-21) [0]
№ 1-2 2002 (22-23) [0]
№ 1-2 2003 (24-25) [9]
№ 1 2004 (26-27) [0]
№ 2 2004 (28) [7]
№ 3-4 2004 (29-30) [9]
№ 1-2 2005 (31-32) [12]
№ 3-4 2005 (33-34) [0]
№ 1-2 2006 (35-36) [28]
№3 2006 (37) [6]
№4 2006 (38) [6]
№ 1-2 2007 (39-40) [32]
№ 3-4 2007 (41-42) [26]
№ 1-2 2008 (43-44) [66]
№ 1 2009 (45) [76]
№ 1 2010 (46) [80]
№ 1-2 2011 (47-48) [76]
№1-2 2012 (49-50) [80]
В разработке
№1-2 2013 (51-52) [58]
№ 1-2 2014-2015 (53-54) [49]
Интернет-магазин

Прайслист


Номера журналов "МиС", труды классиков МЛ, философия, история.

Точка зрения редакции не обязательно совпадает с точкой зрения авторов опубликованных материалов.

Рукописи не рецензируются и не возвращаются.

Материалы могут подвергаться сокращению без изменения по существу.

Ответственность за подбор и правильность цитат, фактических данных и других сведений несут авторы публикаций.

При перепечатке материалов ссылка на журнал обязательна.

                                
 
                      

Copyright MyCorp © 2017Создать бесплатный сайт с uCoz