Про відповідність історичній дійсності деяких новітніх течій у зображенні Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.  (2)

Р.Г. Симоненко

часть 1, часть 3. 

Адміністрація США відходить від політики «умиротворення»

Від політики умиротворення поволі відходила й американська адміністрація. (Ще в середині 1937 р. держсекретар США Г. Хелл заявляв, що ця політика залишається «фундаментальним принципом» зовнішньої політики США [19]). І все ж позиція адміністрації Ф.Д. Рузвельта виглядала більш реалістичною, ніж дії британських «твердолобих» та їхніх французьких підспівувачів, які продовжували свій згубний шлях. Тісно зв'язаний з т.зв. клівлендською клікою Н. Чемберлен, цілком нехтуючи непослідовні вияви занепокоєння Парижу наростанням воєнної загрози з боку Берліну, проігнорував і лист (від 12 січня 1938 р.) «прокомуніста» Ф.Д. Рузвельта, який пропонував провести конференцію за участю США, розглянувши на ній претензії Німеччини й Італії. Через тиждень прем'єр записав у щоденнику: «План здався мені фантастичним і, напевно, викликав би глузування Німеччини й Італії. Вони могли б навіть використати його, щоб відкласти переговори з нами, і, якщо б ми приєдналися до нього, вони зрозуміли б це як ще одну спробу створення демократичного блока, щоб покласти вину на диктаторів» [20].

Втім Ф. Рузвельт та його послідовні прихильники не лякалися цього. Навіть незважаючи на те, що їх, в першу чергу міністра внутрішніх справ Чарльза Ікеса, а також Г. Гопкінса та Ф. Перкінса, інших співробітників президента США і його самого голова «комітету по розслідуванню антиамериканської діяльності» конгресмен ізоляціоніст М. Дайс з першого дня існування очолюваного ним органу звинувачував у «комуністичній діяльності». На нашу думку, робилося, з одного боку, через усвідомлення ними загрозливої ситуації в Європі, а з другого – розуміння того, чого залякування «привидом комунізму» могло завдати самій Америці. Ось запис у щоденнику міністра внутрішніх справ, зроблений в січні 1939 р.: «Я вважаю, що склалася якнайнебезпечніша обстановка. Я не можу забути, як Муссоліні прийшов до влади в Італії внаслідок цькування «комуністів», те ж саме проробив Гітлер в Німеччині; Японія вдерлася до Китаю для розгрому «комуністів»; Англія повзає на череві перед Гітлером, боячись «комунізму». Дайс може діяти в такий же спосіб. Зовсім не неймовірно, що в результаті його зусиль у нашій країні буде роздмухана антикомуністична істерія, потім з'явиться якась людина на коні, щоб «захистити» нас від вигаданої загрози. І тоді в Сполучених Штатах запанує фашизм».

Своєрідно відреагував на виступи Черчілля посол США в Лондоні Д. Кеннеді, якого навіть Дайс не зараховував до «комуністів». До відома авторів ІV тому, Чарльз Ікес розповідав, що на діловому обіді в Білому домі за участю членів кабінету він жартома сказав: «Оскільки Чемберлен вирішив збільшити склад свого кабінету, він повинен включити до нього і Джозефа Кеннеді» [22]. Цінуючи державницькі таланти Черчілля і готуючи синів до вищих посад у американській державі, він порекомендував старшому – майбутньому президенту Дж. Ф. Кеннеді, який навчався в лондонському університеті, обрати для дипломної праці тему «Мюнхен і його наслідки». За сприяння оглядача «Нью-Йорк тайме» вона побачила світ у 1940 р. під назвою «Чому Англія спала» і блискавично розійшлася [23].

 Свідчення головного перекладача Гітлера

Про запопадливу активність Н. Чемберлена та його схиляння перед Берліном свідчить і офіційний німецький перекладач П. Шмідт, який працював з головними особами Веймарської республіки, а потім і фашистського Рейху та, на відміну від Ріббентропа, весь час був присутнім на переговорах Гітлера з Н. Чемберленом. Він закінчив характеристику 1938 р. оцінкою чехословацької кризи: «у вересні ... протягом багатьох днів, Європа стояла на краю провалля під загрозою війни» [24]. Ось ще одне свідчення П. Шмідта: «Британський міністр тричі літав до Німеччини: крок за кроком він дозволив Гітлеру підвести себе до рішення, яке дуже мало сприяло престижу західних держав» [25].

Показовим є, на наш погляд, і його спогад про слова французького посла, який мав передати чеським представникам зміст рішення, прийнятого в Мюнхені: «Тепер я йду до людини, яка вмирає, щоби дати їй божественне причастя», – сказав Франсуа-Понсе раннім ранком 30 вересня, збираючись повідомити чехам, союзникам Франції, про вирок, винесений їм за їх відсутності». «Але у мене з собою немає навіть бальзаму, – додав він, – щоби пролити на їх рани» [26]. Бенеш, який наробив немало помилок напередодні Мюнхена [27], залишив посаду президента.

Нарешті, останнє наразі свідчення П. Шмідта. Він особисто вважав «початком кінця» (Шмідт не уточнює, чого саме – миру в Європі, гітлерівського Рейху, самого фюрера? – Авт.) ранок фатального дня 15 березня 1939 р., коли Гітлер оголосив про приєднання Чехословаччини і протекторат над нею. «Якщо так явно зреклися Чемберлена, котрий був зразком дружньої політики щодо Рейху; якщо цю людину, що користувалась великою повагою у всьому світі [28] (включаючи Німеччину, що я бачив на власні очі), поставили в смішне становище, розірвавши всі обіцянки, письмові або усні, і зухвало кинувши їх до його ніг, то день розплати не міг бути віддаленим» [29].

 Свідчення й оцінки посла фон Дірксена

Відомий німецький дипломат, якому довелося працювати послом в СРСР, Японії та Італії, Г. фон Дірксен формально був учасником Мюнхенської зустрічі. Але оскільки всі питання вирішував особисто Гітлер, радячись, звичайно, на свій манер, тільки з Ріббентропом, посол в Лондоні перебував в кімнатах, сусідніх з тими, де вироблялись умови Мюнхенського пакту, часом зустрічаючись зі своїми англійськими колегами. Проте міністр закордонних справ Німеччини довго не давав власному послу дозвіл на повернення до Лондону. Очевидно, Ріббентроп не бажав мати в англійській столиці, хоча й правовірного свідка, але такого, який міг оцінити ситуацію з дещо більш широких, ніж цього вимагали головні нацисти, позицій.

Дірксен залишив кілька показових спогадів щодо цього. Ось один з головних: «В Лондоні я зіткнувся з величезною різноманітністю думок. Більшість англійців розглядали критичні тижні, що минули й закінчились драматичною мюнхенською угодою, як тяжку бурю, що очистила й прояснила атмосферу. Але давала себе знати й протилежна точка зору, якої дотримувалася широка публіка: почуття сорому й ганьби, гостре усвідомлення занепаду й деградації, яка змусила Великобританію прийняти під тиском обставин рішення, яке означало зраду маленького союзника і залишення його на свавілля долі.

Британські урядові кола були захоплені виром різних течій і тенденцій. Звичайно, для прем'єр-міністра англо-німецька угода, підписання якої він так домагався від Гітлера в Мюнхені, стала основоположною для формування відносин з Німеччиною. У Чемберлена не було можливості надати своєму вояжу в Німеччину позитивного і конструктивного характеру. Радість Чемберлена на аеродромі, коли, повернувшись з Мюнхена, він виголосив знамениті слова «Тепер мир» і показав людям документ, була, на перший погляд, щирою та безпосередньою. Але в дійсності виявилась не більш ніж майстерним тактичним кроком, оскільки, звичайно, допомогла йому витримати перші удари критиків. Однак тиск на Чемберлена ставав усе серйознішим. Він був змушений відгадувати наперед дії опозиції, вибиваючи в неї ґрунт з-під ніг, наскільки це було можливо. Звинувачення в тому, що він «примиренець» звучали так само шалено, посилені обуренням Америки з приводу Мюнхена. Дафф Купер на знак протесту проти політики умиротворення, яку провадив Чемберлен, пішов у відставку з посади міністра, а такий могутній оратор, як Черчілль, засудив її найрізкішим чином» [30].

Здається, коло доказів замкнулося. І все ж звернемося до Дірксена ще раз, навівши його оцінку провалу авантюристичної агресивної політики нацистської Німеччини. Головна стратегічна надія Гітлера, виявилася ще раніше, з призначенням Ріббентропа послом у Лондоні. Англія – попри ці та деякі наступні тактичні успіхи, попри політику умиротворення була приречена на стратегічний провал. «Гітлер більш за все, – пише Дірксен, – бажав дружби з Великобританією. Однак, незважаючи на всі ці сприятливі ознаки, Ріббентроп провалився з самого початку, коли, ледь зійшовши з трапу літака в Лондоні, дав інтерв'ю пресі, в якому застеріг Великобританію щодо її політики, спрямованої на встановлення дружніх відносин з Радянським Союзом» [31].

Чому ж автори «України у Другій світовій війні» настирливо вводять в оману читача? Повторимо: аж ніяк не тому, що вони зовсім не знайомі з суттю справи, а тому, що «перебудувалися» на кшталт нерідко новомодних, але вкрай затятих і заполітизованих істориків. Далеких від історичної правди, та ще й антипатріотично налаштованих до своєї країни, у порівнянні не тільки з запеклим антикомуністом, але й послідовним державником У. Черчіллем.

 Чехословацька криза і позиція СРСР

Мабуть, настав час навести й аутентичні документи, що засвідчують позицію СРСР у дні Мюнхена. У понеділок, 19 вересня 1938 р. повпред СРСР у Празі С. Александровський сповістив про терміновий виклик до Бенеша, який виклав зміст спільної англо-французької пропозиції, виробленої на основі доповіді британського прем'єра про його переговори з Гітлером, а також звіту лорда Ренсімена про його переговори з профашистським лідером судетських німців Генлейном. Йшлося про негайну передачу Німеччині округів, «німецьке населення яких становило понад 50%». Інші округи мали отримати автономію. Західні держави обіцяли гарантувати нові кордони Чехословаччини. Президент розповів: в останньому, восьмому пункті заяви проголошувалося: «Прем'єр-міністр (Чемберлен – Авт.) повинен відновити переговори з п. Гітлером не пізніше середи, а якщо буде можливість, то й раніше. Тому ми вважаємо, що нам належить просити вас дати відповідь якомога раніше» [32].

Хоч «при цьому не було сказано прямо, що у випадку відмови Чехословаччини прийняти таке рішення Франція й Англія відмовились би допомагати Чехословаччині проти агресора, однак Бенеш припускає й таку можливість». Він заявив, що Чехословаччині не залишається жодного іншого виходу, як захищатися за всіх умов» і що уряд уже вирішив, що пропозиція Лондона й Парижа «цілком неприйнятна» [33], Франції було надіслано «прямий запит», чи означає згаданий демарш, «що вона має намір відмовитися від своїх союзницьких зобов'язань». За цих умов Бенеш, повідомляв посол, «просить уряд СРСР дати якомога швидше відповідь на наступні питання: 1. Чи надасть СРСР, згідно з договором, негайну дійову допомогу, якщо Франція залишиться вірною і також подасть допомогу».

Друге запитання було пов'язане зі зверненням Праги до Ради Ліги націй «з проханням привести в дію ст. ст. 16 і 17», які передбачали санкції проти агресора. Бенеш заявив, що очікує на саботаж прийняття такого рішення, «але думає, що саботаж не може бути тривалим. У зв'язку з цим Бенеш просить допомоги у Ліги націй і просить від Радянського уряду такої ж термінової відповіді про те, чи допоможе СРСР як член Ліги націй, виходячи зі згаданих статей» [34].

Відповідь Москви була негайною і позитивною. Питання вирішувалося на засіданні Політбюро ЦК КПРС 20 вересня 1938 р. (протокол № 64). У пункті З містилася додаткова інструкція повпреду: «Повідомте Бенешу, що про зміст нашої відповіді ми водночас доводимо до відома й французького уряду» [35]. Наступного дня з глибоким роз'ясненням значущості чехословацького питання для збереження миру та унеможливлення агресії в Європі при обговоренні річного звіту Ліги націй виступив М.М. Литвинов. Його промова була цілком присвячена аналізу шляхів відвернення загрози, що нависла над Чехословаччиною [36]. 23 вересня радянська позиція була підтверджена Литвиновим на засіданні 6-ї політичної комісії Ліги націй [37].

 Політика урядів Польщі й Румунії в дні Мюнхена

Радянська сторона мала враховувати, що на чехословацькі землі, а згодом і ліквідацію Чехословаччини як держави, претендували її сусіди. Вони дедалі виразніше прилаштовувалися до німецького „Drag nach Osten», що включав у майбутньому й українські території. Хоч останній аспект робить підняту тему важливою для проблеми «Україна у Другій Світовій війні», обсяг даної статті дозволяє навести лише поодинокі факти, які засвідчують передвоєнні запобігання країн-сусідів України перед Берліном у зв'язку із загарбанням Чехословаччини. (Окремого і серйозного розгляду потребує тема Карпатської Русі, яка дедалі активніше розробляється українськими істориками).

Оглядаючи розвиток міжнародної обстановки весною 1938 р., заступник наркома закордонних справ СРСР Б.С. Стомоняков констатував: «Польща дедалі більш та більш відкрито виступає як фактичний учасник блоку агресорів... У німецьких планах розв'язання чехословацького питання Польща відіграє активну роль. Вона відкрито провокує загострення тєшинського питання, і, за деякими відомостями, агресія проти Чехословаччини передбачається саме з цього кінця, оскільки Німеччині вигідно показати всьому світу, що Чехословаччина є нежиттєздатним державним організмом...» [38]. Останній варіант не здійснився. Гітлер настільки покладався на власну силу й запопадливість лондонських і паризьких «миротворців», що діяв першим, відводячи своїм польським союзникам активну, але другорядну роль. До того ж, почавши з Чехословаччини, він ніколи не забував ані про Данциг, ані про майбутній напад на Польщу.

Між тим у Варшаві розраховували здобути не лише Тєшин, а й, заохочувані «куратором» відносин з Польщею Герингом, німецькою дипломатією та вояччиною, готувалися до спільного походу на схід [39]. З цією метою вдавалися й до відкрито провокаційних дій. Концентруючи війська біля кордонів з Чехословаччиною, польське командування в середині вересня 1938 р. провело на території загарбаної української Волині широкомасштабні військові маневри в присутності генерального інспектора збройних сил Е. Ридз-Смигли та міністра оборони Каспшицького. 19 вересня в Луцьку підводили формальний підсумок – відбувся, як захоплено писала преса, за участю всіх родів військ «найбільший військовий парад в історії незалежної Польщі». Як із задоволенням відзначали в Німеччині, «ці демонстративні маневри повинні стати доказом, що Польща в змозі зупинити прохід радянської армії в напрямку Чехословаччини» [40]. У Варшаві сподівалися й на запрошення до Мюнхена, щоб взяти безпосередню участь у ліквідації Чехословаччини. «Явно не влаштовували її й прийняті там рішення» [41]. Пишучи це, сучасний дослідник С.З. Случ має на увазі останню «Додаткову декларацію», схвалену в Мюнхені. У ній, про людське око, йшлося про те, що «коли протягом тримісячного терміну проблема польської й угорської меншості в Чехословаччині не буде врегульована між зацікавленими урядами шляхом переговорів», її вирішать глави чотирьох урядів, представлених у Мюнхені [42].

Варшава активно тиснула й на Румунію. У відповідь Бухарест влітку 1938 р. припинив існування авіалінії Москва-Прага. У бесіді з новим румунським послом Діану Литвинов вказав на погіршення взаємин з Бухарестом після відправлення у відставку міністра закордонних справ Н. Титулеску та почастішання недружніх щодо СРСР візитів румунських офіційних осіб до Варшави, зокрема глави уряду православного єпископа Мирона (Кристя). У надісланій до Бухареста депеші Діану передавав слова Литвинова: «Хто може повірити, що візит Його Святості Мирона мав той характер, який Ви декларуєте: він, будучи прем'єр-міністром, аж ніяк не міг залишити дома половину своїх функцій (урядових. – Авт)... Або те, що глава православної церкви міг здійснити візит у Польщу, країну католицьку, де православ'я – релігія української меншості та російських емігрантів».

Активну підготовку до загарбання українського Закарпаття вела й Угорщина Хорті, підтримувана Польщею. Але вона не проводилась відверто й відкрито, зважаючи на існування гострих суперечностей з Румунією щодо приналежності Трансільванії, а також з Югославією, найбільшою слов'янською країною на Балканах. Справу в кінцевому підсумку вирішував Гітлер, який до часу не бажав нових загострень між своїми можливими (і тимчасовими) союзниками.

 Які проблеми цікавлять авторів, що зображують подвиг українського народу в роки Великої Вітчизняної війни?

 А) Чи є ці проблеми найважливішими? Для чого і на якій документальній базі вони висвітлюються?

Тепер власне про те, як зображено в ІV томі Велику Вітчизняну війну 1941-1945 рр. Загальновідомо, що Україну захищала і визволила Червона Армія, яку всі роки боротьби з німецько-фашистськими окупантами підтримували радянські партизани і всенародний опір українського населення. Діям військ, які розгромили окупантів, формально присвячений єдиний розділ «Німецько-радянська війна 1941–1945 рр.» (стор. 129–304). Тобто 175 сторінок – менше 30% тексту. Говоримо – формально, тому, що в цьому розділі йдеться переважно не про військові дії – і гіркі години відступу, і щасливі часи переможного визволення, а головним чином подається вкрай суб'єктивне й геть заполітизоване трактування подій, які відбувалися тоді в Україні. Про це, на наш погляд, незаперечно свідчать самі заголовки підрозділів: «1. Напад Німеччини на СРСР і криза лояльності щодо сталінського режиму на Україні»; «2. Українське питання в контексті сепаратних контактів між СРСР і Німеччиною в роки Другої світової війни»; «З. „»Націоналістичний неп»: метаморфози сталінської політики та ідеології в роки війни»»; «4. Антинімецька пропаганда і депортація німців з України»; «5. «Партократія та інтелігенція у пошуках українського радянського патріотизму»; «6. Повернення в Україну сталінського режиму: легітимізація влади»; «7. Конституційні перетворення 1944 р.: український вимір».

 Про тенденції «дегероїзації» Великої Вітчизняної війни

Обмежені цими, часом цілком надуманими, як у підрозділі 2, питаннями, автори звичайно, не знаходять місця, щоб показати, крім єдиної формальної на с. 131 згадки про «героїчний опір частини військовослужбовців у прикордонних боях» та твердження про «зростання безладдя, що наростали на фронті і в найближчому тилу», реальне, хоч і вкрай важке для Червоної Армії становище на Україні. Змальовуючи виключно чорними фарбами оборону міста-героя Києва, автори ані словом не обмовились про масовий героїзм військових частин та киян з народного ополчення, які захищали столицю. Важко повірити, але в книзі не сказано ані слова про те, як цивільне українське населення, взявши в руки зброю, захищало інші міста-герої – Одесу та Севастополь. Переконаний, відсутність розповіді про грандіозну переможну битву за Дніпро у 1943 р., в якій взяли героїчну участь представники всіх націй Радянського Союзу, робить цілком зайвими дальші докази того, що авторів книги, котру видано до 60-річчя повного визволення від німецько-фашистських загарбників, характеризує елементарна наукова несумлінність, яка ставить під сумнів мету їхніх занять історією України періоду Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. Кажу це й тому, що на нашій конференції присутні й ті офіцери й солдати Червоної Армії, які першими ввійшли до визволеного Києва.

Чого вартий, наприклад, сюжет, що займає центральне місце в другому підрозділі єдиної глави в книзі, присвяченій Великій Перемозі. Навіть слідчий Порфирій Петрович, за Ф.М. Достоєвським, обплутуючи тонким психологічним павутинням студента Федора Раскольникова, керувався в своїх доказах англійським прислів'ям – «Изо ста кроликов никогда не составится лошадь, изо ста подозрений никогда не составится доказательств...» [44].

 Неспроможність довести, ніби СРСР прагнув миру з Гітлером за рахунок України

Втім, очевидно, автори дотримувалися іншої методи, їхні заяви про «українське питання в контексті сепаратних контактів між СРСР і Німеччиною» в 1941–1945 рр. побудовані навіть не на підозрах, а на нісенітницях. Досить сказати, що, розуміючи абсолютну безглуздість власних вигадок, вони «не виключають» можливість відвідання Ріббентропом Москви у 1944 р. Дарма, що текст не містить опису обміну тостами і відвідання з радянським керівництвом кінозалу, де показували б німецьку кінохроніку.

Подібні вигадки нічим не підтверджуються – ні показаннями фашистського міністра закордонних справ на Нюрнберзькому процесі, ані мемуарами керівника зовнішньої розвідки Райху В. Шеллленберга. Їхні свідчення доводять цілком протилежне. У протоколі допиту Ріббентропа на Нюрнберзькому процесі підсудний зізнається, що Гітлер двічі отримував пропозицію МЗС Німеччини укласти мир на сході. «Взимку 1942 р., незадовго до Сталінграда, я вперше запропонував Гітлеру укласти угоду з Росією. Я запропонував це після англо-американської висадки в Африці... Гітлер надто категорично відкинув ідею подібного миру, оскільки, як він вважав, це могло б викликати поразницькі настрої...