Аксіомою є те, що історичну істину в демократичному суспільстві встановлюють об'єктивним шляхом – висловлюванням і науковим обговоренням різних, подекуди суперечливих поглядів. Це стає особливо наочним, коли історія прискорює свій біг. Часом протягом одного покоління науковцю доводиться, дістаючи нові факти й свідчення, осмислюючи різні сторони проблеми, ставити й вирішувати складні комплексні питання, підтримуючи або оспорюючи новації в їх розв'язанні. Знову й знову підтверджується вистраждана всім розвитком знань закономірність – без дискусій наука не розвивається. І необхідно подякувати організаторам нашого зібрання, які зважили на те, що вже в ході секційних засідань висловлювалися деякі зауваження щодо певних проблем, піднятих як у доповідях, так і у виступах, і ласкаво надали присутнім можливість обмінятися думками і на заключному пленарному засіданні.

Дозвольте, дещо порушуючи канву виступу, почати з кількох думок щодо доповіді професора О.А. Удода «Деромантизація історії війни як методологічна проблема», яка на 1‑й секції, де мені довелося бути присутнім, викликала найбільше застережень. Абсолютна точність закидів на її адресу, на жаль, натрапляє на відсутність тексту доповіді. Становище можна пояснити труднощами, які довелося долати організаторам конференції. Імовірно, автор доповіді також пошлеться на зайнятість. Але, як би там не було, відсутність тексту ускладнює завдання тих, хто має питання до доповідача, головне – щодо відтворення точності висунутих ним положень.

Спочатку загальні міркування. Романтизація історії властива кожному народу. Згодний – різною мірою. Слов'янським – більше ніж іншим, цілком можна припустити, що українському й поготів. Не хочеться вважати романтизацію спадщиною дохристиянських часів. Адже вона примножувалася і в християнську добу. Згадаємо приклад боротьби Юрія-Змієборця [2] зі змієм. Або билинний період історії, Київську Русь, Ярослава Осмомисла і все «Слово о полку Ігоревім». Врешті українське козацтво та Івана Підкову.

Отже, ставлячи названу проблему і визначивши її як «методологічну», слід рахуватися з конкретно-історичним процесом, який пережила Україна, перебуваючи на одному з основних геополітичних розламів світу і постійно виборюючи у важкій боротьбі з постійними навалами само існування власної нації; довготривалі періоди бездержавності й роз'єднаності етнічних земель. Саме тому романтизм міцно увійшов до світосприймання українців, відображене і в літописанні, і в історіографії, і в літературі, в історичних творах класиків від Котляревського, Шевченка й Гоголя і до Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, а в нову добу – творчості Юрія Яновського і Олеся Гончара, Максима Рильського й Василя Симоненка, більшості їх старших і молодших побратимів. Романтизм і реалізм, разом із знаним прагматизмом трудової людини міцно сплавлені у саму сутність української ідеології, нерозривно об'єднані в єдине й непереборне ціле, невіддільні від світогляду української нації, кожного українця, становлячи складові риси української державності та єдності української нації. Виривати яку-небудь складову цієї ідеології, на наш погляд, означало б послабляти й принижувати її зі всіма наслідками, що випливають з цього, особливо для молодшого покоління.

На нашій конференції, спеціально присвяченій 60-річчю визволення України від німецько-фашистських загарбників, термін «деромантизація», здається, ідентифікується зовсім не з «методологічною проблемою», а з поширюваними, на превеликий жаль, останнім часом намаганнями «дегероїзації» історії, подвигу народів СРСР, зокрема українського, у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.

Більше того. Ризикованими виглядають посилання на приклад відмови окремих країн і народів від «героїзації» власної участі у Другій світовій війні та колоніальних війнах, що його закликає наслідувати шановний доповідач. На превеликий жаль, професор О.А. Удод робить це не лише шляхом неспівставних аналогій, а й цілком механічно, навіть не зважаючи на цілі та характер воєн, які вели ті або інші країни. Нехтуючи конкретно-історичними обставинами, доповідач закликає наслідувати досвід «деромантизації», в одному випадку, участі Німеччини у Другій світовій війни, а в другому – «в'єтнамської війни» Сполучених Штатів Америки. Не потрібно й казати, що такий підхід змішує, як прийнято говорити, грішне з праведним. До речі, наші союзники по антигітлерівській коаліції -Франція, Англія, Сполучені Штати – цього не роблять.

Не будемо нагадувати про те, що історія – наука про людину, суспільні, а не природні явища – має з особливою відповідальністю ставитися до застосування порівняльного методу в аналізі предмету дослідження, враховуючи, не в останню чергу, дію саме людського фактора. В цій аудиторії, на українській землі взагалі, безумовно, видається зайвим говорити про різну, коли не геть протилежну, сутність оцінок і «деромантизації» (читай «дегероїзації») війни, що ведеться фашистським агресором, в одному випадку, і народом, який захищає від нього свою Батьківщину, власні землі й саме своє існування, – в другому.

Дивним видається вже те, що на нашій конференції першими серед взірцевих носіїв «деромантизації» історії названі німецькі автори. Це одразу ж вказує на схильність не розглядати передусім сутність і епохальне значення конкретно-історичного явища, яким для українського народу була Велика Вітчизняна війна, а оперувати загальниками, що мають надто мало спільного з історичною дійсністю. Справді, у всіх народів, включаючи український, – активних учасників смертельного бою з фашизмом, були й люди, чиї дії не слід «романтизувати». Нагадаємо слова великого українця Олександра Петровича Довженка, який усім своїм зраненим серцем вболівав за Україну. Багато натерпівшись і від «при владі сущих», він залишив найщиріший документ про Велику Вітчизняну війну, дорогами якої пройшов майже з першого і до останніх днів. До того ж в останній книзі – 4-му томі видання «Політична історія України. XX століття», що має власну назву «Україна у Другій Світовій війні» і претендує на «новий підхід» до висвітлення подій Великої Вітчизняної війни, і до якої ми повинні детальніше повернутися, керівник тому до того ж стверджує: «Найбільш правдиво і достовірно про події, що відбувалися на теренах України, написав у своїх спогадах («Щоденнику» – Р.С.) один з найвизначніших українських мислителів XX століття і національних провісників – Олександр Довженко» [1].

З його глибоких, вистражданих і проникливих висловів наведемо спочатку сказане, що стосується доповіді професора О.Д. Удода: «Народ не хотітиме чтива про війну побутово-описового» [2].

Реалізм і романтика фронтових доріг

О.П. Довженко – один з найяскравіших, найчесніших і найчутливіших українських романтиків. Але це жодною мірою не означає, що він будь-коли уникав тих реалій, з якими зустрівся на фронтових дорогах надзвичайно важкої для України першої воєнної весни. «Народ, товаришу, складна істота. Бувають у злочинців діти – квіти. Бувають і в героїв діти – казна-що. А воно все одно море людське» (13 квітня 1942 р.) [3]. Ще через п'ять днів – 18 квітня – «Багато зібралося. Були сини України, були сини українського народу, були і просто сукині сини» [4].

Але, мабуть найбільший український романтик не вважав ці реалії приводом для «деромантизації», себто «дегероїзації», того «моря людського», яке становив народ український. Його Олександр Петрович Довженко любив понад усе, понад власне життя, трепетною, невичерпною синівською любов'ю.

Ось записи у військовому щоденнику, зроблені між двома названими датами. У першому йдеться про героїчний подвиг, подібний до здійсненого уродженцем Дніпропетровська Олександром Матросовим і прославленого на весь світ. О.П. Довженко занотовує 17 квітня 1942 р.: «Шалений прейскурант смертей уже нікого не хвилює в своїй реальності побутовій. Він повторюється, і його все ж сприймає побутовий психічний лад людини», – подумав я сьогодні, коли мені розказали, як боєць Д. ліг на жерло німецької гармати і залив її своєю кров'ю, щоб пропустити свою частину без втрат коло цього дзоту. Про це колись напишу, запишу ім'я його, і прізвище, і село, звідки він, і поставлю в селі йому пам'ятник по війні...» [5].

Того ж дня ще один запис у щоденнику. Він більш як на три роки випереджає щемлячий вірш М. Ісаковського про солдата, який повернувся до своєї домівки після Перемоги і знайшов саму руїну. Втім про нього з історичних підстав пізніше. А тепер запис О. Довженка від 17 квітня 1942 р.: «Як він рвався до свого села! Ось воно зовсім близько. Він був і боєць, і розвідник, і все. Він же знав тут кожну стежечку. От він вривається в дзот. Ось село після кривавого бою стало нашим. Він побіг зі всієї сили до своєї хати. Що це? Руїна. Димар, купа бруду, кості матері, жінки, дочки. Став розпитувати. А де ж батько? Повели німці. І скрізь таке... Кари фашистам! Кари!

Товариші, тепер я вже не боєць. Я хочу вмерти, я утоплюся в ворожій крові. Прощай, село, прощай моє горе...» [6]. Трагічна сила цих рядків не менша, ніж пісня, що стала народною.

Що захищав український народ

Тільки кілька обраних для цитування витягів зі сторінок «Щоденника» О.П. Довженка, не говорячи про незчисленні свідчення документів (вітчизняних, союзників наших, ворожих), учасників боїв, і тих, хто не дожив до наших днів, і сьогоднішніх – яскраво стверджують, що у нестерпно важкі роки Великої Вітчизняної війни йшлося про боротьбу за само виживання українців як нації. І героями, справжніми і великими, були ті, хто захищав рідну землю і рідну націю. Посилання на Німеччину, де відмовилися (точніше змушені були відмовитися) від «романтизації» розв'язування нечуваної за жорстокостями й небезпекою для народів світової війни, від її «героїв», видається не досить продуманим. Не вистачало ще «героїзувати» фашистських насильників, які розтрощили майже всю Європу, несучи смерть та руїну багатьом народам і країнам. Особливо після того, як відповідальні представники німецької влади, починаючи від В. Брандта, шляхом різних акцій каяття попросили вибачення у Польщі та інших країн Європи, визнали свою провину у розв'язуванні світової війни та нищенні цілих народів. Зауважимо хіба що: не варто говорити про всю Німеччину – там і сьогодні неонацисти продовжують свої шабаші, які часом набирають відкритого характеру.

Недостатньо коректним є, на нашу думку, й посилання на настрої розчарування солдатів США після повернення додому з в'єтнамської війни. Випалюючи напалмом населення та природне середовище розташованої за десятки тисяч кілометрів країни, яка вела національно-визвольну війну спочатку за звільнення від колоніального панування Франції, а потім від американського ярма, і все ж зазнавши поразки, в обстановці загального засудження дій США світовою громадськістю та наростання антивоєнного руху в самій Америці, вони навряд чи могли почувати себе героями. Розуміння невиправданості безглуздої війни, що охопило багатьох з них, цілком закономірне.

Я особисто, в усякому разі не наважився б ототожнювати їхні почуття й психологію з почуттями та психологією солдата Великої Вітчизняної війни, який, врятувавши власну Батьківщину та подавши допомогу багатьом країнам Європи, повернувся з переможеної Німеччини на згарище власного дому, до вбитих фашистами рідних. Ось тут, коли йдеться про почуття солдата, що повернувся на Батьківщину після закінчення війни, і слід згадати пам'ятні рядки М. Ісаковського:

«Враги сожгли родную хату,

сгубили всю его семью.

Куда ж теперь идти солдату,

кому нести печаль свою?

Пошел солдат в глубоком горе

На перекресток двух дорог,

нашел солдат в широком поле

травой заросший бугорок.

Стоит солдат – и словно комья

застряли в горле у него.

Сказал солдат: – Встречай, Прасковья,

Героя – мужа свого».

Здається, поставлена доповідачем «методологічна проблема» надто заполітизована. Вона, якщо й має науковий і загальнолюдський інтерес, то вирішується не посиланнями на окремі зарубіжні «аналоги», котрі як взірцеві подаються професором О.А. Удодом, а конкретно-історичним аналізом обстановки, ходи, переможного закінчення й значення перемоги над фашизмом у Великій Вітчизняній війні, зокрема і передусім для об'єднання українських земель і українського державотворення.

Багато присутніх і автор цих рядків зрозуміли, що термін «деромантизація» в назві доповіді вжито для означення більш популярного сьогодні серед деяких колег терміна «дегероїзація».

ІІ. Про книгу «Україна у Другій світовій війні (окремі зауваження)

А) Про загальну оцінку в книзі історичних подій 1941 – 1945 рр. на Україні

У цьому плані Велика Вітчизняна війна 1941–1945 рр. є важливою героїчною епохою, яку сучасники мали всі підстави героїзувати та «романтизувати». Звернемося знову до вже цитованого О.П. Довженка, який не лише пройшов її жахливими дорогами, а й далеко не завжди зустрічав розуміння влади за вистраждану любов, пережите невимовне горе, величезну вдячність і цілком виправдану гордість за героїчний подвиг українського народу, який вкупі зі всіма братніми народами тодішнього Радянського Союзу розгромив фашистську навалу.

Саме тому О.П. Довженко з повною підставою виголосив за себе і своїх побратимів натхненні й пророчі слова:

«Пройде тисяча, дві, три тисячі літ. З яким трепетом і заздрістю будуть згадувати нас юнаки, мужі і мудреці, і війну, і все наше незвичне покоління гвардійців, людей-лицарів, на долю яких випало стільки щастя і нещастя, стільки крові, стільки поту, стільки боротьби, і праці, і перемог, що їх з лишком вистачило б на десяток поколінь. Стільки книг про нас напишуть! Скільки пісень! Скільки благородних нащадків-юнаків у мріях своїх будуть переносить своє життя на машині часу в нашу велику епоху! В епоху, коли все було важко, коли ніщо не давалося даром, коли за кожен клаптик своєї землі платили кров'ю і життям. У цей величний, мужній час, у ті часи, коли наш радянський двадцятип'ятирічний народ-богатир, як Юрій Змієборець вийшов битися із змієм і переміг його. І ввійшов у світову історію з чистим лицем і прямою ходою. На наших полях – доля людства.

І зараз кожен, хто любить Батьківщину, і не тільки Батьківщину, а і людство, а не розбрат націй, а не поневолення життя, а не смерть, – кожний зрозумів усю велич п'ятирічок, що врятували людство від занепаду, і кожний наш заводик, кожний станочок, що його купували ми, одриваючи часом кусок хліба од рота, кожна наша жертва і т.д.»

Так писав про масовий героїзм, виявлений українським народом у війні з фашизмом О. Довженко. Він добре знав і як народжуються герої. Це відчували, близько приймаючи до серця й інші його однодумці – честь і совість України. Ці слова не випадкові.

Щоб не лишалося сумнівів, що так думали не лише безпосередні учасники Великої Вітчизняної війни, а й «діти війни» та покоління, що йшли за ними, наведу рядки полум'яного Василя Симоненка, неперевершеного лірика й патріота, якому належать глибокі, серцем написані рядки і який писав, так би мовити, про «механізм народження» масового героїзму як про один із законів народного життя:

«На світі законів немало,

Я нагадаю один:

Щоб море не висихало,

Потрібно багато краплин.

Але в штормову годину,

Як море бурунить гнів,

Потрібна зайва краплина

Щоб вийшло воно з берегів».

Боронячи свою Батьківщину, саме життя й існування власного народу, українці, як і їхні побратими по Великій Вітчизняній війні, зробили незрівнянно більше, ніж можна собі уявити в кабінетному затишку. Кожна крихітка їхньої землі, яку вони захищали й визволяли, полита тією самою «зайвою краплиною», яка дозволила у смертельному двобої подолати армади фашистських завойовників.

На нашу думку, сказане вище певною мірою стосується й московського доповідача, який виступав перед професором О.А. Удодом і присвятив свою доповідь російському менталітету. Здається, вона могла б бути більш об'єктивною. Перш ніж перейти до книги «Україна у Другій світовій війні», дозвольте привернути вашу увагу до присвяченої цій самій темі праці академіка В.М. Литвина, яку мені щойно вдалося побачити і лише побіжно переглянути. Але й подібне, зрозуміло, явно недостатнє знайомство вказує на її переваги – передусім у самій архітектоніці – порівняно з томом, якому бажав би присвятити основну частину свого виступу. Адже сама композиція, тобто побудова книги, як буде показано нижче, дуже важлива і несе велике смислове навантаження.

Безперечно, рамки дискусії могли б бути ширшими й принести більше користі, коли б у ній взяли участь автори вже згаданого тому, присвяченого переважно Україні у Великій Вітчизняній війні. Незважаючи на заплановані в програмі виступи авторів названого тому, на нашому науковому зібранні, присвяченому 60-річчю цілковитого визволення України від німецько-фашистських загарбників, ми їх не почули і не побачили. А було б цікаво почути від них самих, як їм вдалося створити рекламоване вже у першому реченні їхньої книги «нове слово» в історичній науці, призначене «не тільки... для перегляду смислового навантаження радянської ідеологізованої історіографії, розвінчання тих її положень, які не відповідали правді історії, а й застосування нових методологічних підходів у висвітленні малодосліджених, замовчуваних або сфальсифікованих проблем, у тому числі й політичної історії українського народу, особливо періоду Другої Світової війни».

Потрібне широке обговорення останньої академічної книги, що вийшла до 60-річчя Великої Перемоги

Звичайно, книга «Україна у Другій світовій війні 1939–1945» – великий за обсягом том (577 с.) – потребує широкого творчого обговорення науковців. Слід сподіватись, воно матиме місце. І все ж, є сенс розпочати його вже на нашій конференції, тим більше, що в пресі вже опубліковано широку рецензію, де високим штилем, беззастережно схвально змальовано внесок авторів у вітчизняну історіографію Великої Вітчизняної війни.

Рамки виступу дозволяють торкнутися лише деяких питань, пов'язаних із змістом та показовими особливостями ІV тому «Політичної історії України. XX століття.»

Ще два, останні застереження. Перше. У виступі на конференції – не так багато місця для реверансів. Адже в науці більше важить побудована на достовірних фактах антитеза. Далі, самі автори вітають «обстановку ідеологічного (на нашу думку, не тільки! – Авт.) плюралізму», яка встановилася сьогодні. Отже, визнають право інших науковців висловлювати зауваження на власну адресу. Але кожний закид мусить підкріплюватися фактами. Звідси – друге. Наукова полеміка не ведеться методом вибіркових, точніше вирваних з контексту, цитат. Вони мусять передавати зміст історичного документа чи думку особи, які не завжди бувають одноплановими, – якомога повніше. Звідси свідоме наведення іноді довгих цитат, за що автор статті вибачається перед читачами.

Б) Заідеологізованість висвітлення політики «умиротворення» агресора

Зосередимось в основному на виразній особливості тексту – його крайній заідеологізованості, що поєднується зі свідомим ігноруванням широковідомих фактів. Вона виявляється вже у першому розділі, коли йдеться про політику невтручання, яка найбільше уособлювалася діями англійського прем'єра Н. Чемберлена.

Про оцінку переговорів Чемберлен – Гітлер

Цитуємо: «Британський прем'єр Невіл Чемберлен у вересні 1938 р. двічі прилітав на переговори з Гітлером, намагаючись відмовити його від вимог. (Автор «елегантно» уникає вказівки, від яких-таких вимог. – Р.С.) За це комуністичні та деякі ліберальні газети звинувачували Чемберлена в умиротворенні агресора» [9].

Не будемо зупинятися на хитромудрих маніпуляціях автора, пов'язаних із миротворництвом... Муссоліні, який «утримав» Гітлера від розв'язування війни, перевівши справу в русло Мюнхенської угоди. Подивимось на тих, кого «позаідеологізований» автор називає противниками умиротворення Гітлера. Це виявляються «комуністичні та деякі ліберальні газети». Англійські газети особливо охоче друкували промови, які їм подобалися. Найбільший інтерес викликали промови У. Черчілля. Що ж говорив у своїх виступах визнаний оратор найстарішого парламенту світу?

Чому і як антикомуніст У. Черчілль критикував політику „умиротворення»

В якості кого – комуніста, ліберала чи консерватора – полемізував У. Черчілль з Н.Чемберленом 5 жовтня 1938 р., оцінюючи Мюнхенську угоду? Щоб зрозуміти, наскільки неправдивими є твердження автора, ніби «тверезим політикам було ясно, що так виступати могли лише симпатики, котрим над усе хотілося війни між капіталістичними державами, що призвела б їх до взаємного виснаження та вибухів соціальних революцій», звернемося до тексту промови, виголошеної У. Черчіллем у дебатах над звітом про підписану в Мюнхені угоду.

Промова ця досить тривала – і навіть схематичний її переказ потребував би багато місця. Змушені обмежитися двома-трьома, переважно короткими, витягами, присвяченими підсумкам Мюнхена для Німеччини, з одного боку, і європейських демократій – з другого. Ось перший: «Перемога гера Гітлера, – говорив Черчілль, – як це траплялося в багатьох історичних конфліктах, які визначали долю миру, була вирвана ним знаскоку. З цією проблемою ми вже стикалися раніше в наших дебатах з приводу загарбання Австрії, яке відбулося в березні» [10].

Тепер другий: «Ми маємо право знати, яким є наше становище і яких заходів віжито, щоб забезпечити міцність наших позицій. Я не докоряю нашому відданому, хороброму народові, готовому виконати свій обов’язок будь-якою ціною, народові, який жодного разу не зігнувся під тягарем подій останнього тижня, я не дорікаю йому за природний загальний вибух радості та почуття полегшення, коли він дізнався, що йому вдалося в даний час уникнути болісного випробування. Але він повинен знати правду; він повинен знати, що нашою обороною брутально нехтували і що в ній є великі недоробки; він повинен знати, що ми зазнали поразки без війни – поразки, наслідки якої ще довго будуть виявлятися на нашому шляху; він повинен знати, що ми залишили позаду жахливу віху нашої історії, коли всю рівновагу Європи порушено, і що на найближчий час західна демократія стоїть під ознакою страшних слів: «Тебе покладено на чашу вагів, і чаша вагів схиляється в інший бік». Але не думайте, що на цьому справа закінчується. Це тільки початок платні за рахунком. Це тільки перший ковток, перша проба з гіркої чаші, яку нам будуть підносити рік у рік, якщо тільки ми не зуміємо вищим зусиллям волі знову знайти здоровий дух і воїнську могутність, знову піднятися і стати на захист свободи, як у старі часи» [11].

Ще один, третій стислий витяг з промови 5 жовтня, в якому Черчілль згадує переговори, які влітку того ж таки 1938 р. фактично віддали Гітлеру Чехословаччину. «Франція й Великобританія, – говорив майбутній англійський прем'єр, – спільно, особливо якби вони підтримували тісний контакт з Росією, – а цього, безумовно, не робилося, – могли б у ті літні дні, коли вони ще користувались авторитетом, здійснити вплив на менші держави Європи: я вважаю також, що вони могли б визначити позицію Польщі» [12]. Хіба що в цьому автори угледіли «комуністичні погляди» У. Черчілля.

Що ж до цитованих у книзі «побоювань» Е. Бенеша, якими автори підсумовують свої, як бачимо, далекі від істини і вкрай заполітизовані твердження, то ми порадили б їм звернутися до аналізу висловлювань і двотомних спогадів цього діяча, даного чеськими істориками, які переконливо з'ясували причини повоєнних виправдувань чеського президента у зв'язку з його далекими від інтересів Чехословаччини і миру в Європі діями в період Мюнхена [13].

Чого ж у промові Черчілля, широко тиражованій англійськими та європейськими газетами, більше – «комунізму» чи «деякого лібералізму»? На нашу думку, ні того, ні іншого. Надто далекий від комунізму та певною мірою «деякого лібералізму», консерватор і сильна людина Англії, як і завжди, виступав послідовним захисником британських імперських інтересів.

Навіть у багатотомнику «Друга світова війна», що побачив світ після широковідомої Фултонської промови Черчилля, яка вважається багатьма істориками оголошенням «холодної війни», він не відступив від засудження політики умиротворення. Характеризуючи наміри міністра закордонних справ Л. Варту, котрий прагнув упередити Мюнхен, Черчилль писав: «Його первинний план полягав у тому, щоб запропонувати укладення Східного пакту, який мав об'єднати Німеччину, Росію, Польщу, Чехословаччину й Прибалтійські країни, причому Франція гарантувала б європейські кордони Росії, а Росія – східні кордони Німеччини. Як Німеччина, так і Польща заперечували проти Східного пакту, але Варту вдалося домогтися вступу Росії 18 вересня 1934 року в Лігу націй. Це був важливий крок. Литвинов, представник Радянського уряду, був всебічно обізнаною людиною в питаннях зовнішньої політики. Він зумів увійти в атмосферу Ліги націй і настільки успішно виявляв у своїх виступах її моральний дух [14], що швидко став видатною фігурою» [15].

Не можна не зауважити, що із «скороченого перекладу» шеститомного твору Черчілля, який вийшов уже в роки перебудови, випала саме ця його розповідь [16]. І це незважаючи на те, що автор Передмови Д. Волкогонов – один з найревніших «перебудівників», пишучи про напрямки скорочення, стверджував: «Збережено без будь-яких скорочень все, що пише Черчілль про СРСР, про радянсько-англійські відносини...» [17]. Цей приклад (а їх можна примножити) дозволяє читачеві судити, якою мірою дотримане це запевнення.

Позиція де Голля

Інтереси збереження миру захищали й інші реалістично налаштовані західноєвропейські політики, нерідко усідмлюючи самовбивий зміст політики умиротворення фашистських паліїв війни. Звернемося до думки такого «прокомуністичного діяча», як генерал де Голль. Адже тоді як Черчилль у 1919 р. говорив про білогвардійську армію Денікіна – «Це моя армія», де Голль у 1920 р. допомагав Варшаві рятувати від остаточного розгрому «Похід Пілсудського на Київ», що мав увінчати агресію Польщі на сході.

Тавруючи політику «умиротворення», де Голль виразними мазками змальовує її фінал. «Франція, – констатує генерал і майбутній президент, – не зробила для себе жодних висновків з грубого гітлерівського виступу (аншлюсу. – Авт.). Всі старання були вжиті, щоб втішити громаду іронічними описами аварій, яких зазнали кілька німецьких танків під час цього форсованого маршу. Не було вжито уроків і з досвіду громадянської війни в Іспанії...

У вересні за згодою Лондона, а потім і Парижа Гітлер захопив Чехословаччину. За три дні до Мюнхена, виступаючи в берлінському Спорт-паласі, рейхсканцлер поставив усі крапки над «і», викликавши бурю нестямного шалу й ентузіазму. «Тепер, – кричав він, – я можу відкрито заявити про те, що всім вам уже відомо. Ми створили таку зброю, якої світ ще ніколи не бачив!» 15 березня 1939 р. він домігся від президента Гахи повної капітуляції і того ж дня зайняв Прагу. Потім, 1 вересня, Гітлер виступив проти Польщі. В усіх актах цієї трагедії Франція відігравала роль жертви, що очікувала, коли настане її черга» [18].