Международный теоретический и общественно-политический журнал "Марксизм и современность" Официальный сайт

  
Главная | Каталог статей | Регистрация | Вход Официальный сайт.

 Международный теоретический
и общественно-политический
журнал
СКУ

Зарегистринрован
в Госкомпечати Украины 30.11.1994,
регистрационное
свидетельство КВ № 1089

                  

Пролетарии всех стран, соединяйтесь!



Вы вошли как Гость | Группа "Гости" | RSS
Меню сайта
Рубрики журнала
Номера журналов
Наш опрос
Ваше отношение к марксизму
Всего ответов: 474
Объявления
[02.09.2015][Информация]
Вышел из печати новый номер 1-2 (53-54) журнала "Марксизм и современность" за 2014-2015 гг (0)
[09.06.2013][Информация]
Восстание – есть правда! (1)
[03.06.2012][Информация]
В архив сайта загружены все недостающие номера журнала. (0)
[27.03.2012][Информация]
Прошла акция солидарности с рабочими Казахстана (0)
[27.03.2012][Информация]
Печальна весть: ушел из жизни Владимир Глебович Кузьмин. (2)
[04.03.2012][Информация]
встреча комсомольских организаций бывших социалистических стран (0)
Наш видеолекторий

 




 


Темы

Социальная философия

Революция и контрреволюция

Наша история

Вопросы экономики социализма.

Оппортунизм

Религия

Есть обновления

Главная » Статьи » Номера журналов. » № 2 1995

Заповіт" Тараса Шевченка

Заповіт" Тараса Шевченка

Н.В.Костенко

Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте...  Т. Шевченко

Минає 150 років з дня створення Шевчен-кового "Заповіту". 100-річний його ювілей припав на рік Перемоги. У звільненій, дощенту зруйнованій фашистськими окупантами столиці України небагатьом її вцілілим мешканцям і тим, хто повернувся з евакуації, було не до свят. І все ж на честь цієї важливої культурної події у січні 1946 року в Державному літературно-художньому та меморіальному будинку Шевченка відбулася наукова сесія, на якій виступили відомі науковці та письменники.

Сьогодні, в обставинах не менш складних і драматичних, ніж п'ятдесят років тому, ми відчуваємо ще більшу потребу в глибокому осмисленні Шевченкових заповідей; без цього не можна осягнути духовного змісту його літературної спадщини; без цього буде неповним і наше власне громадянське самоусвідомлення.

Як відомо, твір було написано 25 грудня 1845 року. Ним завершується надзвичайно плідна, багата на творчі досягнення осінь, яку дослідники справедливо співвідносять з Пушкінською, "болдинською" осінню.

Увесь 1845 рік, одержавши в Петербурзі від Академії необхідний документ "для художніх занять", Шевченко подорожував по Україні, переважно по селях і містах Полтавщини, вивчав і зарисовував пам'ятки української старовини, плануючи продовжити видання "Живописної України", готував матеріали для Київської Археографічної комісії.

В середині серпня він перебував у Переяславі, в знайомого лікаря А.О.Козачковського, відвідав його хутір Гирський. Заїжджав у с. Потоки на Київщині до освіченого поміщика В.Тарновського. Відвідав і рідне село Кирилівку. Згодом поїхав на Миргородщину до С. Лукіяновича, де зробив портрети усіх членів його родини. Заїжджав і до поміщика А.Родзянка, але несподівано покинув його дім, побачивши, як знущаються над слугою (до таких втеч доводилось йому вдаватися не один раз). В дорозі застудився. Та, незважаючи на хворобу, продовжував переїжджати з місця на місце і багато писав. Творче натхнення заволоділо ним.

Павло Зайцев, можливо, кращий біограф поета, у відомому своєму дослідженні "Життя Тараса Шевченка" пише, що "переживав він (Шевченко — Н.К.) пору надзвичайного творчого напруження, бо за дуже короткий період — якихось два тижні — не уникаючи й товариства і не перестаючи читати, створив ... такі великі речі, як поеми "Єретик", "Сліпий" і містерію "Великий льох".

У листопаді, не справившись із хворобою, він знову поїхав до А. Козачковського, сподіваючись на його лікарську допомогу. Натхнення не залишало поета. Тут написав він "Наймичку", "Кавказ". Як згадує А. Козачковський у своїх спогадах, у зв'язку з ремонтом його будинку, Шевченко змушений був переїхати в с. В'юнище до поміщика С. Самойлова, де прожив більше місяця. У В'юнищах було створене сатиричне "Посланіє і мертвим і живим..."; далі протягом кількох днів — "Холодний яр", "Давидові псалми", поезії "Маленькій Мар'яні", "Минають дні...", "Три літа". На Різдво повернувся до Переяслава вже тяжко хворий. 25 грудня, передчуваючи ще тяжчу хворобу (П.3айцев зазначає, що невдовзі він заслаб на тиф), написав свій "Заповіт".

Вірш "Заповіт" входить до циклу "Три літа", тобто до числа творів, написаних 1843-1845 pp. Період "Трьох літ" був визначальним у формуванні ідеологічних поглядів поета. Ще до приїзду в Київ, до участі в зібраннях Кирило-Мефодіївського братства, до знайомства з М.Костомаровим, який, за висловом М.Драгом-анова, "мусив бути найголовнішим у київському слов'янському кружку", в Петербурзі створив він свою антицарську поему-комедію "Сон", що стала, як відомо, однією з основних причин його страшного покарання після арешту. В

Києві, спілкуючись з новими друзями, Шевченко ще раз переконався у правоті своїх думок. Причому, як пише той же М.Драгоманов, "не вчені братчики йшли попереду поета, а поет випередив їх. Через що? Звісно, не через науку, а через гарячу натуру та через те, що йому на своїй шкурі довелося витерпіти долю України. ...Він бачив і Петербург із царем, бачив і панство, на яке братчики покладали надії". В Києві, "коли навчивсь чого нового, то хіба трохи про слов'янство, про яке теж він став задумуватись іще в Петербурзі, згадуючи в "Гайдамаках", як-то гірко, що "старих слов'ян діти впились кров'ю". ...в Києві Шевченко почав кидати "козаколюбство", не стільки навчившись історії України од вивчених знайомих і приятелів, скільки з досади на те, як вони величались "українськими Брутами й Коклесами".

Шевченкові твори 1845-го року називають "трагічним підсумком усього пережитого" поетом за попередні роки. З надзвичайною суворістю він судить себе: "Невеликії три літа Марно пролетіли, А багато в моїй хаті лиха наробили". Поет прощається з молодістю. Критично переоцінює всю ранню творчість: "Висушили чадом-димом Тії добрі сльози, Що лилися з Катрусею В Московській дорозі, Що молилась з козаками В турецькій неволі, І Оксану, мою зорю, Мою добру долю". Поїздка на Україну остаточно розкрила йому очі на жорстокі реалії життя, заперечила останні сподівання на можливість соціальної гармонії. Настало прозріння:

Отаке-то злиє лихо
И зо мною спіткалось:
Серце люди полюбило
І в людях кохалось,
І вони його вітали,
Гралися, хвалили...
А літа тихенько крались
І сльози сушили,
Сльози щирої любові;
І я прозрівати
Став потроху ... Доглядаюсь
Бодай не казати,
Кругом мене, де не гляну,
Не люди, а змії.
І засохли мої сльози,
Сльози молодії...

Часто звинувачують комуністів у надмірній радикалізації соціальних і політичних поглядів поета. Однак от що пише Павло Зайцев, якого аж ніяк не можна запідозрити в прокомуністичних симпатіях: "Страшні були його (Шевченка Н.К.) "прозріння". Побачив ясно, що Україну катують її власні сини, що нема кому помагати, одностайне стати, що ціла верхівка нації зрадила матір-батьківщину; переконався, що мало не всі українські пани — "недолюди, діти юродиві", "розбійники-людоїди, голодні ворони", бачив, як вони Кайданами міняються, Правдою торгують І господа зневажають, —Людей запрягають В тяжкі ярма..."

Наведені рядки взяті з "Дружнього по-сланія і мертвим і живим" — твору, який і сьогодні вражає глибиною проникнення в діалектику національних і соціальних стосунків на Україні. Шевченко зневажає тих, хто нехтує національною традицією, доброю історичною славою України, закликає поважати і чуже, і рідне ("Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь"), та водночас проклинає тих, хто дере шкуру "з братів незрящих, гречкосіїв" і загрожує "недолюдкам" кривавим видінням стихійного народного бунту:

Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших...

У таких трагічних переживаннях, настроях і думах створювався "Заповіт". Духом своїм, як бачимо, вірш міцно пов'язаний з попередніми творами, можливо, найбільше зі згаданим "Дружнім посланієм"; проте є і суттєві відмінності. Якщо в "Посланії" Шевченко вважав за необхідне, можливо, в останній раз звернутися з якимось напученням до т.зв. "національної еліти" і попереджав, що інакше їх чекає "розплата"; якщо він ще сподівався, що заможний брат обійме "найменшого брата" і гадав, що його гнівний голос таки почують (останні рядки "Посланія": "Обніміться ж, брати мої, Молю вас благаю!"), то тепер будь-які ілюзії відпали. Відчуваючи наближення смертельної хвороби, Шевченко звертається до тих, хто справді міг його почути, до тих, з незліченної маси яких він вийшов сам. Простому люду, селянам, трудящому народу він присвячує свій "Заповіт", їх закликає повстати і розірвати кайдани.

Така естетика, орієнтована-на сприйняття простою людиною, визначає простоту поетичної мови твору. В ньому немає складних метафор, натомість чимало постійних означень фольклорного походження, знайомих з інших романтичних творів: "степ широкий", "лани широкополі", "синє море", "вража зла кров" або типова для "Кобзаря" метонімія "реве ревучий" (Дніпро). Тільки в останніх рядках бачимо нагромадження епітетів, однак про особливу роль "фіналу" скажемо трохи згодом.

Навколо таких популярних творів, як "Заповіт", часто виникають всілякі різнотлумачен-ня. Це стосується не тільки змісту, а й поетики твору. Наприклад, існує думка, що у своєму "Заповіті" поет використав жанрову традицію гораціанського "пам'ятника" (ода Горація "До Мельпомени" з відомим зачином: "Мій пам'ятник стоїть триваліший від міді"). В деяких виданнях можна прочитати, що згаданий жанр пам'ятника був відомий поетові з тривалої літературної традиції, знову ж таки з творів Го-рація, а також Війона, Беранже, Державіна, Пушкіна. Однак чи можна в одному ряду розглядати творчість Горація і Війона, або Беранже і Державіна? Тут явно простежуються дві літературні традиції. З одного боку, гораціан-ська, яку продовжують Державін і Пушкін, — це "пам'ятники" з переважно естетичною проблематикою, де поет висловлює своє естетичне кредо, підводить творчі підсумки і утверджує своє право на безсмертя. З іншого — війонівсь-ка, сатирична і критична, відроджена згодом у Беранже, спрямована не стільки на внутрішньо-суб'єктивне самопізнання, скільки на висміювання і таврування неправедного зовнішнього світу. Так в своєму "Малому" і "Великому Заповіті" Ф.Війон з неабиякою реалістичною силою виставив на посміховисько політичних і церковних владарів. Отже, це пам'ятники з соціально-політичною проблематикою.

"Заповіт" Шевченка стоїть саме в цьому ряду творів громадянської і політичної лірики, започаткованому Війонівською традицією. До віршів такого ж типу можна віднести, наприклад, заповіти Олексія Жемчужнікова (брати Жемчужнікови, як відомо, разом з О.Толстим створили колективний образ Козьми Пруткова) і Василя Курочкіна, поета-сатирика, видавця журналу "Іскра" та блискучого перекладача Беранже — і з тим, і з другим був знайомий Шевченко.

Для Шевченкового "Заповіту", основаного на ораторському слові (промова, звертання, заклик), особливе конструююче значення має його синтаксична будова. Вірш умовно поділяється на три частини, відповідно до трьох основних речень, з яких він складається. Перша частина (ліро-епічний зачин і розвиток теми): від початкових слів "Як умру, то поховайте" і знов до повторення того ж слова "Поховайте": вона охоплює 16 рядків з 24-х, тобто дві третини тексту. Це інвектива, з наростаючою хвилею трагічного й гнівного почуття прозрілого поета, який усвідомлює неминучість народної революції і хотів би — навіть з могили — бачити її грізний прихід. Внутрішні пунктуаційні знаки (після восьмого і в одинадцятому рядках) свідчать, очевидно, про бажання поета стримати бурхливий вияв емоцій, поступово його драматизуючи; однак усі шістнадцять рідків являють одну велику інтонаційно-смислову конструкцію. Іван Франко, аналізуючи Шевченкові твори в своєму трактаті "Із секретів поетичної творчості", у цій частині "Заповіту" побачив прекрасний зразок поетичної градації: "Поет веде нас натуральним шляхом асоціації ідеї від часті до цілості, сю цілість показує знов як часть більшої цілості і так піднімає нас, неначе по ступнях, щораз вище, щоб показати нашій уяві широкий кругозір. Отеє й секрет сильного впливу, який роблять на нас початкові вірші Шевченкового "Заповіту":

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій...'

"Вже слово "поховайте", пише І.Фран-ко, будить в нашій уяві образ гробу; одним замахом поет показує нам сей гріб як частину більшої цілості високої могили; і ся могила являється одною точкою в більшій цілості безмежнім степу; ще один крок, і перед нашим духовним оком уся Україна, огріта великою любов'ю поета".

Друга (кульмінація: сімнадцятий-двадця-тий рядки) і третя частини (фінал: двадцять перший-двадцять четвертий рядки) програмні. "Поховайте та вставайте..." поет закликає до народного повстання здобути волю із зброєю в руках, окропивши її "вражою злою кров'ю". Але якби на двадцятому рядку твір увірвався, то це був би "Заповіт" не Тараса Шевченка, а Максима Залізняка, Івана Ґонти, або іншого народного месника. Зрозуміти ідеологічну й соціально-політичну програму Шевченка не можна без врахування його суспільного ідеалу, його сподівань на майбутнє України, яке уявлялося йому в братстві людей, в "сім'ї великій" слов'янських народів, "в сім'ї вольній, новій". У фінальній частині, як уже мовилося, поет концентрує художні означення — епітети, звичайно, не орнаментальні, а оціночні, з допомогою яких він намагається дати найбільш точне визначення тому майбутньому світу, що являвся йому в уяві; звідси двократний повтор слів: "в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій".

Суцільне розгортання кількох фраз робить цілком природним астрофізм твору, хоч часом видавці не додержуються авторської волі й розчленовують текст на чотиривірші. До речі, найважливіші синтаксичні особливості вірша вдало відтворені у російському перекладі Олександра Твардовського і білоруському перекладі Янки Купали (загалом "Заповіт" перекладено на 43 мови народів світу).

Відсутність високого стилю, словесної пишноти, властивих творам такого жанру, цілком компенсуються ритмічними і фонічними особливостями вірша. На ритмічному рівні твір ском-пановано улюбленим Шевченковим 14-склад-ником (4+4+6), яким написана більша половина його поетичної спадщини. Щодо фонічної організації вірша, то в ньому немає жодного не озвученого, не інструментованого рядка; задія-но все алітерації, асонанси, рими кінцеві й внутрішні. Інструментовка є звуковим курсивом смислу, що, наприклад, демонструють сьомий і восьмий рядки, де поет прямо говорить, що він хотів би "чути, Як реве ревучий", тобто орієнтує на слухове сприйняття тексту. Можна помітити й особливу фонічну насиченість окремих рядків, наприклад, сімнадцятий рядок "Поховайте та вставайте" на початку другої частини, де бачимо скупчення таких однорідних звуків: ВТ — Т — ВСТВТ, які менше зустрічаються в інших рядках; про особливу експресію цього закличного рядка свідчить і внутрішня рима: похо-вайте та вста-вайте. Загалом в першій і другій частинах твору звуковий образ будується переважно на основі таких слів, як "Україна", "кров", "окропіте". Дещо інший характер має звучання третьої, заключної частини, чим підкреслено її особливе підсумовуюче значення — зникають різкі звукові сполучення, які асоціюються з поняттям "кров", натомість починають "звучати" алітерації й асонанси в словах "незлим, тихим словом". Так на фонічному рівні реалізується сокровенна, гуманістична ідея твору.

Щодо рим, то за схемою 14-складника (ХАХА) римуються тільки парні рядки, а непарні холості. Порушення схеми можна побачити тільки в кінці першої частини, у чотир-надцятому-шістнадцятому рядках, всуціль римованих:

11.    ...отойді я                              n
12  І лани, і гори
13  Все покину і полину
14  До самого бога                      А
15  Молитися... а до того           А
16. Я не знаю бога,                     А

Наведеним рядкам Шевченко надавав особливого значення, про що свідчить і текстологічний аналіз. В одному з біловиків він спочатку записав увесь текст твору, але шістнадцятий рядок не заповнив, позначивши крапками; невдовзі вписав слова "Я не знаю", а згодом дописав до кінця: "Я не знаю бога".

Цей "кощунний" рядок разом з такими, як наприклад, з поеми "Сон" ("Гори мої високії!"): "Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого бога, За неї душу погублю", нагадують нам Війонівське богохульство і ще раз переконують у тому, що поет був дуже далеким від гораціанського, врівноваженого сприйняття світу.

"Заповіт" був переписаний в альбом "Три літа" без назви останнім. У рукописному збірнику "Стихотворения Т.Г.Шевченка", виготовленому І.Лазаревським в кінці 50-х років, з власноручними виправленнями поета, твір має назву "Завіщаніє". Тоді ж він був уперше опублікований під іншою назвою "Думка" у збірці "Новые стихотворения Пушкина и Шевченко" (Лейпциг, 1859).

Нащадки Шевченка по-різному розуміють його заповіти. Сучасні інтерпретатори насамперед спробували звільнити його поезію від революціонізуючого соціального змісту, підмінивши ідеї народного повстання штампами примітивної ідеології сьогодняшніх націонал-радикалів. Націоналістичне перетлумачення біографії і творчості Шевченка — загальна тенденція, яка простежується у публіцистиці багатьох сучасних газет і журналів. "Шевченко народився у рабстві, що приніс чужинець на нашу вільну, божествену землю", пише В.Заремба в газ. "Січеславський край" (1995, 9 березня), засновником якої він себе називає. — "Всю молодість був змушений коритися чужій волі, як ледве усміхнулася йому свобода, знову чужа сила пхнула його у ще гіршу неволю. Підтятий, хворий, знесилений, він дістав свободу, аби вмерти на чужині". "Чужинці", "чужа воля", "чужа сила", "чужина" — під один-єдиний знаменник В.Заремба підводить все трагічне, надзвичайно складне й багате життя великого поета, при тому не бажаючи рахуватись з тим неспростовним фактом, що найбільших гнобителів свого народу Шевченко бачив в українському панстві і не ототожнював Росію з російським царизмом, пам'ятаючи (на відміну від В.Заремби), що свобода "усміхнулась" йому не в останню чергу завдяки російській інтелігенції. В.Заремба накидається навіть на художнє полотно Г.Меліхова "Молодий Тарас Шевченко у майстерні Карла Брюллова", характеризуючи його як "панегірик старшому братові". Звичайно, він клопочеться не про об'єктивність оцінок, а лише про те, як засвідчити свій власний "ура-патріотизм", який із справжнім патріотизмом не має нічого спільного.

Шевченком сьогоднішні функціонери намагаються виправдати "свою непомильність". Досить відверто подібні намагання і претензії висловлює критик Тарас Салига. "Пророча сила поезії Шевченка тому й пророча, наголошує він, що завжди стосується того часу, в якому цю поезію сприймаємо. Сьогодні вона стосується нас, ніби тільки для нас і писана" ("Дзвін", N 2-3). Під емоційні заяви молодших критиків підводить теоретичну базу відомий ідеолог акад. М.Жулинський. У статті "Шевченко: духовна реалізація пророцтва" ("Літературна Україна", 1994, 24 березня) він пише про "нові виміри призначення Поета, в основі яких творення цілісного духа як основи національного єднання". Творчість Шевченка застосовується для обгрунтування "державного світогляду" "української людини".

Можна було б припустити, що такі пере-хльости властиві лише газетній публіцистиці; але, на жаль, вони проникають і у серйозні видання, наприклад, до підручника з філософії (Курс лекцій, 2-е видання. К, 1994), де розгорнуто повний набір вищезгаданих аргументів, з тією невеличкою різницею, що вони виводяться з особливостей "української ментальності" ("емоціоналізму", "кордоцентризму", "антеїзму"), які, на думку авторів, виключають активне, раціональне ставлення до життя.

Що ж до тексту самого "Заповіту", то особливим перекрученням піддається його фінальна частина: "І мене в сім'ї великій, В сім'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом". Націонал-радикалів дратує "непослідовність" Шевченка, яка не дає можливості увібгати його творчість у прокрустове ложе націоналістичної ідеології. Вони намагаються забути, що метою Кирило-Мефодієвського братства було створення федерації вільних слов'янських республік. їм ненависна сама думка про зв'язок національного та інтернаціонального (в буквальному смислі слова) у Шевченка; адже це нагадує "пролетарський інтернаціоналізм" те, чого найбільше бояться поборники "самостійщини". Характерне з цього приводу судження акад. М.Жулинського у вже згадуваній статті: "Шевченка - пророка з помпезною демонстрацією великої любові на втіху звироднілій черні розпинали на хресті пролетарського інтернаціоналізму і класової ненависті лукаві інтерпретатори XX ст. Розп'яли на рідній, "не своїй землі". Гай-гай! Що тільки не злітає з вуст "національної еліти"! А не чесніше було б розповісти про те, що лукаві інтерпретатори кінця XX ст. розпинають Шевченка на хресті націоналізму — так, як вони робили це і сто років назад!

Те, що нічого нового немає у "національно-свідомій" критиці Шевченка, свідчить праця М.Драгоманова "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1878). З величезною переконливістю в ній показані "крутіння Шевченка". Одразу ж після смерті поета почали "повертати" його як "одвертого противника Росії і її панування над Україною (звичайно, не помічалась неприхильність до польського магнатства, "а тільки неприхильність до Москви"). Чимало було людей, котрі стояли, як пише М.Драгоманов, на такому "переполовинені" "апостола самостійності Русі-України". Інші намагались заплющити очі "на політично-соціальний і особливо на "гайдамацький" бік "Кобзаря". Треті пробували "зробити з Шевченка смирненького уніатського попика й чиновника під австро-польським урядом" і т.д. і т.п. Все це взято ніби з сучасних газет!

Зрештою погодимось з М. Драгомановим, що "так завше буває з "пророками", на яких їх обожателі не дивляться об'єктивно й історично, а тільки абсолютно".

 

Категория: № 2 1995 | Добавил: Редактор (13.01.2003) | Автор: Н.В.Костенко
Просмотров: 1900
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Поиск по сайту
Наши товарищи

 


Ваши пожелания
200
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Категории раздела
№ 1 (1995) [18]
№ 2 1995 [15]
№ 3 1995 [4]
№ 4 1995 [0]
№ 1-2 2001 (18-19) [0]
№ 3-4 2001 (20-21) [0]
№ 1-2 2002 (22-23) [0]
№ 1-2 2003 (24-25) [9]
№ 1 2004 (26-27) [0]
№ 2 2004 (28) [7]
№ 3-4 2004 (29-30) [9]
№ 1-2 2005 (31-32) [12]
№ 3-4 2005 (33-34) [0]
№ 1-2 2006 (35-36) [28]
№3 2006 (37) [6]
№4 2006 (38) [6]
№ 1-2 2007 (39-40) [32]
№ 3-4 2007 (41-42) [26]
№ 1-2 2008 (43-44) [66]
№ 1 2009 (45) [76]
№ 1 2010 (46) [80]
№ 1-2 2011 (47-48) [76]
№1-2 2012 (49-50) [80]
В разработке
№1-2 2013 (51-52) [58]
№ 1-2 2014-2015 (53-54) [49]
Интернет-магазин

Прайслист


Номера журналов "МиС", труды классиков МЛ, философия, история.

Точка зрения редакции не обязательно совпадает с точкой зрения авторов опубликованных материалов.

Рукописи не рецензируются и не возвращаются.

Материалы могут подвергаться сокращению без изменения по существу.

Ответственность за подбор и правильность цитат, фактических данных и других сведений несут авторы публикаций.

При перепечатке материалов ссылка на журнал обязательна.

                                
 
                      

Copyright MyCorp © 2018Создать бесплатный сайт с uCoz